Пролог

Ньют 

Того дня, коли вбили батьків хлопчика, падав сніг.

Згодом казали: нещасний випадок, але коли це сталося, він був там і знав, що це було не випадково.

Сніг з’явився ще до всього, немов падаюче з сірого неба холодне біле передвістя.

Він пам’ятав який тоді панував безлад. Місто, впродовж довженних, більше схожих на роки,місяців, нескінченної череди повних поту, болю і голоду днів, нищилося нестерпним пеклом.

Продовжити читання “Пролог”

Розділ 1

221.11.28 | 9:23

Стівен, Стівен, Стівен. Мене звати Стівен.

Пройшло вже два дні відтоді, як вони забрали його у матері, і він не припиняв повторювати це знову і знову. Він пам’ятав кожну секунду останньої миті з нею, кожну сльозу, що котилася по її щокам, кожне слово, її теплий дотик. Він був ще малим, але розумів що так буде краще. Він бачив, як його батько остаточно збожеволів, став агресивним і небезпечним. Він би не зміг дивитися, як те ж саме відбувається з його матір’ю.

Біль розлуки поглинав його. Неначе океан, що проковтнув його у безмежні холод і глибочінь. Він згорнувся клубочком на ліжку у своїй маленькій кімнаті, притиснувши ноги до грудей і замруживши очі, ніби це допоможе йому заснути. Але відколи його забрали він дуже рідко дрімав. Сни були сповнені темними хмарами і тваринними криками.

Продовжити читання “Розділ 1”

Розділ 2

221.11.28 | 9:56

Вони вийшли в коридор, і Стівен, вперше зі свого прибуття, мигцем побачив дитину. Дівчина. Вона мала каштанове волосся і виглядала трохи старшою за нього. Однак було важко сказати: він встиг поглянути на неї лише на коротку мить, і якась жінка провела її в сусідню кімнату. Двері закрили, і проходивши повз, він помітив табличку з написом «31К».

– У Терези не виникало проблем, коли вона приймала своє нове ім’я, – сказав чоловік в зеленому, коли вони рушили по довгому, ледве освітленому коридору. – Звичайно, можливо, це тому, що вона хотіла забути власне.

— Яке? – запитав Стівен, намагаючись звучати якомога ввічливіше. Йому справді хотілося дізнатися. Якщо дівчина дійсно так швидко здалася, можливо, хоч він зможе зберегти це ім’я, це може посприяти їх дружбі.

Продовжити читання “Розділ 2”

Розділ 3

222.2.28 | 9:36

– Не ворушись.

Лікар не був ані поганим, ані доброзичливим. Він просто робив своє діло, спокійно і професійно. Звичайний непримітний лікар: середнього віку, середнього зросту, середньої будови, з коротким темним волоссям. Томас заплющив очі. Голка проштиркнула його вену, і він відчув швидкий укол болю. Було доволі смішно, як щотижня він цього боявся, а насправді все тривало менше секунди, і після всього, по тілу лише пробігав холодок.

– Ну от, бачиш? – сказав лікар. – Це не боляче.

Продовжити читання “Розділ 3”

Розділ 4

 

223.12.25 | 10:00

Пройшло два роки після того як вони вкрали ім’я Томаса, і він постійно був чимось зайнятий. Уроки та дослідження займали весь його час – математика, наука, хімія, критичне мислення та різні психологічні та фізичні задачі.

Він мав вчителів і його навчали вчені всіх галузей, але він досі не бачив Рендалла, і не чув жодної згадки про нього.

Томас не знав, що це означає. Може він виконав усю потрібну роботу і його відпустили? Може він захворів – підхопив Спалах? Чи він припинив доглядати Томаса, бо відчуття вини жевріло у його серці, адже він так знущався над маленьким хлопчиком, що і до школи не доріс?

Продовжити читання “Розділ 4”

Розділ 5

223.12.25 | 10:52

Надовго запала ніякова тиша і Томас неодноразово замислювався над тим щоб встати і піти. В якийсь момент йому навіть здалося, що канцлер Андерсон помер. Що перед ним застигле мертве тіло, з немов скляними очима.

Але груди чоловіка піднімалися і опускалися після кожного подиху поки він сидів вдивляючись у стіну.

Томас відчув, що насправді йому дійсно шкода його. І він більше не міг залишатися незворушним.

– Я також хочу повернути його, – сказав Томас. Продовжити читання “Розділ 5”

Розділ 6

224.3.12 | 7:30

Кожного ранку у його двері стукали. Він звик до цього. Це ставалося в один і той же час. Але люди приходили різні. Все ж таки, він знав кого чекав найбільше. Найкращого доктора, якого він так давно зустрів. Дуже давно. Це була жінка, що два місяці назад відвела його до канцлера. На жаль, частіше за все, приходила не вона.

Але сьогодні, коли він відчинив двері, перед ним стояла саме ця жінка.

— Доктор Пейдж, — зрадів хлопець. Він і гадки не мав чому так сильно любив її. Вона його заспокоювала. — Здрастуйте!

— Привіт, Томасе. Вгадай, що? Продовжити читання “Розділ 6”

Розділ 7

224.9.2 | 7:30

У двері як завжди точно в назначений час постукали — плюс мінус пару секунд. Томас відчинив їх і зустрів немигаючий погляд незнайомця. Лисий чоловік, що здавалося був не дуже радий бути тут. Напевно і життя йому не приносило радості. У нього були набряклі почервонілі очі і коли він хмурився зневіра відбивалася у кожній зморшці його обличчя.

– Де доктор Пейдж? – мало не закричав Томас. Як би він не любив свій графік, його порушення змушувало хлопця почуватися некомфортно. — З нею все гаразд?

— Прошу, можна увійти? — відповів чоловік, кивнувши на тацю з їжею. У його голосі хлопець не почув ні краплі тепла, яке було у доктора Пейдж. Продовжити читання “Розділ 7”

Розділ 8

224.9.2 | 8:42

— Про що ти тільки думав? — запитав Лівіт. Він провів Томаса назад до порожнього ліжка. — Нам потрібно дотримуватися медичного протоколу, санітарних правил, і всіх можливих заходів безпеки. Невже ти навіть не усвідомлюєш цього?

Томас мало не засміявся почувши таке питання.

— Ем… ні, — відповів він і у його словах не було ні краплі сарказму. Йому і десяти років не було —  звичайно він не усвідомлював цих речей!

— Цей хлопець пройшов операцію. Він дуже слабкий. А навколо мікроби. Чи ти і про мікробів не знав? — говорив Лівіт, жахаюче спокійно. — Про віруси, як Спалах? Продовжити читання “Розділ 8”

Розділ 9

224.10.07 | 12:43

Голова Томаса загоїлась набагато швидше ніж він передбачував. Дуже скоро він вже повернувся до своєї кімнати, відвідував заняття. Нічого не змінилося. Після дня операції не залишилося і сліду Терези, Мінхо, або хлопця на ім’я Ньют. Або когось іншого хто мав відношення до того випадку. Іноді коли він йшов по коридору, він чув голоси. Вони були досить далеко і він не міг зрозуміти звідки вони лунають. Але він чув що голоси дитячі. Це змушувало його замислюватися «Що зі мною не так?» а інакше, чому іншим дозволяли так багато спілкуватися одне з одним. Коли його черга?

Він міркував над цим кожного дня. Іноді він міг пояснити це як частину експерименту. Можливо деякі діти жили разом, а інші на самоті. Скоріш за все, незабаром вони поміняються ролями. Продовжити читання “Розділ 9”

Розділ 10

224.10.14 | 11:37

Наступного тижня, одразу після особливо складної головоломки від пані Дентон, Томас знову опинився в маленькій кімнаті, за столом з Терезою. На щастя його перестали переслідувати дивні відчуття, як під час першої зустрічі.

Це був найдовший тиждень у його житті. Він постійно цікавився , чи зможе він знову побачитися зі своєю новою подругою. Єдиною відповіддю яку він отримував від доктора Пейдж чи від своїх вчителів або когось ще було, так, ви скоро зустрінетеся. Чекання протягом тижня, здавалося найефективнішим методом катування про який він коли небудь чув. І не зважаючи на те що хлопець часто міркував про це, він не наважувався запитати про те потужне дежавю. Він переживав, адже люди скоріш за все подумають, що з ним щось не так.

— Привіт, рада знову побачити тебе — почала Тереза. Лівіт щойно покинув кімнату, відмовившись відповідати на запитання, як довго вони пробудуть разом. Продовжити читання “Розділ 10”

Розділ 11

224.10.14 | 13:48

Лівіт привів Томаса і Терезу до ліфту, і всі троє спустилися на підвальний рівень ( тут Томас ще не бував) супроводжував їх по довгому коридору, що закінчувався ще одним ліфтом. Цей відділ комплексу відрізнявся від інших. Томас і Тереза не вимовили ні слова протягом всього шляху, але вони зацікавлено переглядалися. Коли доктор вкотре натиснув на кнопку виклику ліфту, Томас не витримав і нарешті запитав:

— Яку дивовижу ви збираєтесь нам показати?

Продовжити читання “Розділ 11”

Розділ 12

224.10.14 | 14:34

Через кілька хвилин вони сиділи в маленькій конференц-залі навколо столу з пані МакВой, доктором Пейдж і паном Раміресом, який все ще не сказав ні слова. Канцлер вибачився, але не припиняв повторювати, який він радий, що нарешті перевів Томаса і Терезу на наступний рівень. Він запевнив їх, що пані МакВой витратить стільки часу, скільки знадобиться, аби відповісти на їх запитання.

Справа в тому, що Томас сам не міг розібратися у своїх питаннях. Маленька кімната здавалася маленькою і незатишною, після величезних масштабів печери. Якщо задуматися, це неймовірна конструкція.

— Гаразд, — сказала МакВой, і ввічливо склала руки на столі, — як ви розумієте, те, що ви зараз бачили — результат за декілька років. Я не зможу пояснити все одразу. Але давайте почнемо: задайте мені свої запитання, і подивимося до чого це призведе. Згодні?

Томас і Тереза кивнули.

— Чудово. Тереза, чому б тобі не спробувати першою?

— Що то за місце? — дівчина задала, перше і найочевидніше запитання.

Продовжити читання “Розділ 12”

Розділ 13

224.10.15 | 12:58

Так швидко Томас не думав ніколи в своєму житті. Перш ніж відповісти Ньюту, він встиг обміркувати тисячу речей за дві-три секунди. Чи варто йти з хлопцем, чи краще грюкнути дверима у того перед носом? Чому Ньют з’явився саме тієї ночі, коли Томас з’ясував, що двері не замкнені і збирався вийти? В такому місці як БЕЗУМ, він перестав вірити у збіги – все було свого роду випробовуванням. Що цей хлопець хотів показати йому? Це пастка? Чи варто запросити його до кімнати і влаштувати допит? А якщо… Продовжити читання “Розділ 13”

Розділ 14

224.10.15 | 2:03

Томас ще не чув про групу Б, і це справді зацікавило його. Також він помітив як тінь ковзнула обличчям Ньюта, коли він заговорив про це, і як невдоволено переглянулися Мінхо та Албі.

Це було дивно, але навіть сильніше за інтригувало Томаса.

Ньют вів їх п’ятьох по коридору найнижчого поверху, поки вони не підійшли до непозначених дверей, таких маленьких, що вони ледве доходили Томасу до пояса. На них були засов і давно зламаний замок — він весь поіржавів. Це місце у БЕЗУМі, було доволі занедбаним. Ньют присів, відкрив двері і проповз крізь них. Томас запитально зиркнув на Албі. Албі нахилився, щоб прошепотіти щось йому на вухо. Продовжити читання “Розділ 14”

Розділ 15

224.10.20 | 12:15

Ньют запевняв їх, що готував щось особливе. Щоразу коли Томас чи Тереза запитували його, що, він показував дратуючий жест “рот на замок” — складав пальці і ніби закриваючи на невидиму застібку, проносив їх повз рот. Блиск його очей показував, він насолоджується кожною миттю цієї “тортури”.

Незалежно від того, куди вони прямували щоночі, вони завжди збиралися в кімнаті обслуговування на найнижчому поверсі. Ця запилюжена стара кімната стала свого роду штабом для них. Після їх третьої вилазки, Ньют припинив проводити туди Томаса і Терезу — вони знали свій власний шлях — і хвилювання, коли Томас скрадався темними залами БЕЗУМу, з кожним разом ставало усе приємніше.

Він легенько постукав у двері Терези і вона миттєво відчинила. Вона обережно висунула голову і оглянула коридор, аби переконатися, що все чисто.

— Гаразд, — сказала вона, коли приєдналася до нього четвертої ночі. Вона не могла приховати посмішки, що розквітала на її обличчі. — Як думаєш, що станеться сьогодні? Продовжити читання “Розділ 15”

Розділ 16

224.10.20 | 2:09

Томас не знав відколи, але він та Тереза трималися за руки. Вони разом стояли і ділилися своїми побоюваннями перед тим, що має статися, переживаючи за покарання. Одна з охоронців, жінка, підійшла до них.

— Не бійтеся, — прошепотіла вона. — Рендалл просто хоче дати вам швидкий урок про те як тут небезпечно. Це для вашого ж блага, ви будете в безпеці. Просто робіть так, як ми накажемо і все скоро закінчиться. Домовилися?

Томас кивнув. Слова “кранки” і “ями” все ще лунали у його голові. Скільки раз в житті він чув про кранків — людей зі Спалахом, що перейшли межу? Які були не більше ніж тваринами, яких повністю проковтнула жага крові?

Що Рендалл мав на увазі? Куди їх ведуть? Продовжити читання “Розділ 16”

Розділ 17

224.10.20 | 2:28

Найбільше лякала темрява. Незважаючи на те, що охоронець продовжувала світити ліхтариком, у них за спинами, здавалося, що промінь губився у чорному тумані. Вони йшли повільно, крок за кроком, по хрусткому гравію, по вузькій стежинці з залізними перилами по бокам. Грати стирчали із самої землі за п’ять дюймів один від одного. На вершині і знизу паркана, простягалися ще по дві грати. Якщо за огорожею, щось і було, Томас не міг це роздивитися.

— Це моторошно, — Мінхо говорив тихо, але в суцільній темряві, все здавалося гучнішим. — Албі, тримай мене за руку.

— Спокійно, чувак, — відповів Албі. Продовжити читання “Розділ 17”

Розділ 18

224.10.20 | 3:14

Незнайомець вказав на дошку і урочисто кивнув. Його губи тремтіли, здається він плакав. Він опустив дошку, щоб дати рукам відпочити.

Томас тільки збирався заговорити, і чоловік обернувся і почав іти. Томас не знав що робити, і йому не залишалося нічого іншого, як послідувати за ним, знову у ями кранків. Звідусіль вили, верещали і скрипіли зубами кранки, протягуючи руки. Але погляд Томаса був прикованим до незнайомця, і це все стало фоновим шумом.

Томас пішов за чоловіком, по огородженому тунелю, поки не усвідомив, що жахливі крики заражених зникли. Нарешті, чоловік дістався воріт ведучих назад, до головного тунелю, відчинив їх та увійшов. Зачекавши поки Томас та його друзі зроблять теж саме, він закрив двері. Охоронці стояли там де і раніше і спостерігали за всім. Тоді один з них ступив вперед, підняв ланцюг і знову замкнув його. Волання кранків тепер були лише далекою, ледь чутною луною. Продовжити читання “Розділ 18”

Розділ 19

224.10.20 | 4:01

Ніхто не говорив. Ні слова. Вони увійшли до комплексу БЕЗУМу і пройшли обстеження. Томас та його друзі мовчали як камінь. Двоє охоронців супроводжували їх до ліфту і вони піднялися на декілька поверхів, а потім пройшли через пару зал. Зрештою, вони дійшли до наступного ліфту і знову поїхали. Спочатку охоронець вивів Мінхо та Албі з кабіни ліфту. Вони ледве кивнули друзям, на знак прощання, а їх очі були сповнені печаллю. Томас та Тереза також кивнули і спокійно зачекали, поки двері зачиняться. Наступні поверхи, Томас проїхав, занурившись у власні думки.

Нарешті, після нескінченного підйому, Томас і Тереза стали перед дверима до своїх кімнат. Жінка-охоронець також була поруч.

— Ось ми і прийшли, — вона заговорила вперше після подій у тунелі. І заговорила вона досить безтурботно, щоб розгнівати Томаса. Продовжити читання “Розділ 19”