Розділ 10

224.10.14 | 11:37

Наступного тижня, одразу після особливо складної головоломки від пані Дентон, Томас знову опинився в маленькій кімнаті, за столом з Терезою. На щастя його перестали переслідувати дивні відчуття, як під час першої зустрічі.

Це був найдовший тиждень у його житті. Він постійно цікавився , чи зможе він знову побачитися зі своєю новою подругою. Єдиною відповіддю яку він отримував від доктора Пейдж чи від своїх вчителів або когось ще було, так, ви скоро зустрінетеся. Чекання протягом тижня, здавалося найефективнішим методом катування про який він коли небудь чув. І не зважаючи на те що хлопець часто міркував про це, він не наважувався запитати про те потужне дежавю. Він переживав, адже люди скоріш за все подумають, що з ним щось не так.

— Привіт, рада знову побачити тебе — почала Тереза. Лівіт щойно покинув кімнату, відмовившись відповідати на запитання, як довго вони пробудуть разом.

— Так, звісно, — погодився Томас взявши себе в руки. Зараз не час для дурнуватих питань про дивні відчуття які переслідували його минулого разу, отже він задав інше запитання.

— Послухай, я вмираю від цікавості довідатися про тих дітей, які як ти сказала… померли. Це правда? А ще доктор Пейдж іноді каже, ніби нам корисно побути на самоті. Я взагалі хочу багато чого обговорити.

— Оу, не все відразу, — засміялася Тереза. Далі вона схвильовано оглянула кути стелі, всі чотири. — Цікаво чи треба нам трохи обережніше ставитися до того про що ми говоримо. Я маю на увазі що вони вочевидь слідкують за нами. Або принаймні підслуховують.

— Скоріше за все і те і інше, — промовив Томас глузливо гучним голосом. — Привііііііт! Привіт, дідугани!

Він помахав всьому навколо, неначе був на параді, не розуміючи звідки у нього настільки піднесений настрій.

Тереза вибухнула сміхом, змушуючи його робити теж саме. Це продовжувалося добрячі одні чи дві хвилини, як тільки вони збиралися зупинитися, хтось заражав реготом іншого. Проте він розумів, що просто намагається уникнути думок про смерті.

— Давай, не будемо про це турбуватися — сказала Тереза, коли регіт припинився. — Це наш час, і ми можемо говорити про все, що ми хочемо. Хай дивляться.

— Амінь, — Томас вдарив рукою по столу.

Тереза підскочила від несподіванки і знову засміялася.

— Те, що я почула про померлих дітей — навіть не знаю. Напевно, просто плітки. Я на це сподіваюся. Я сумніваюся, що правильно все почула. Вони могли обговорювати події, що трапилися тут ще до нашого прибуття. Я просто хотіла подивитися на реакцію Лівіта.

Томас так сильно сподівався, що це так.

— Так що, нічого нового або захоплюючого у твоєму житті? — запитала Тереза.

— Не сказав би, — відповів Томас. — Давай подивимося. Я їм. Навчаюся. Багато навчаюся. О, мало не забув, я сплю. Все.

— Звучить так само, як моє життя!

— Справді? Це приголомшливо!

Усмішки, пауза. Тоді Тереза нахилилася вперед і поклала лікті на стіл.

— Я не знаю про інших дітей, якихось секретів або чогось подібного, але слухай. Наші голови повністю загояться, правда?

Питання застало його зненацька.

— Гм, думаю так. — він торкнувся шраму, прихованого волоссям, над лівим вухом. — Принаймні, мені так здається. Я впевнений, що наші геніальні мізки у повному порядку.

— Ти маєш на увазі те , що БЕЗУМ називають “зоною ураження”?

Томас кивнув. Він чув це слово тут і там але знав тільки основне.

— Так. Неначе вони вкрали це з якоїсь відеоігри. Але доктор Пейдж каже, що це місце якому наносить шкоди Спалах.

— Хіба не дивно, що ми маємо імунітет? Я маю на увазі, що це найкрутіша річ у світі. Ми не змушені боятися збожеволіти.

— Так

— Але ми все ще у цьому дурнуватому місці. Вони повинні були назватися НУДЬГА, а не БЕЗУМ . Я справді їду з глузду від того, що ми весь час заперті у кімнатах

Томас поглянув на двері, розмірковуючи секунду.

— Може ззовні погано? І це причина, з якої вони нам не дозволяють виходити?

— Напевно погано. Постійно кажуть що радіація слабшає, але в деяких місцях, вона все ще досить висока. Все що я пам’ятаю, це сліпуче біле світло за межами Бергу на якому мене сюди везли. Я до п’яти років, вже встигла політати на Берзі і пройти крізь прямтранс. Ти хоч можеш це уявити?

Томас пам’ятав лише величезну літаючу машину якою його привезли сюди. Яким би сумним він тоді не був він думав що це справді крута штука. Берги були створені для божевільних. Але він ніколи не зрівняється з прямтрансом. Він ніколи не проходив крізь них, але якщо БЕЗУМ мав їх, то це значить, що вони дуже багаті.

— Коли ти проходила через прямтранс? — запитав він

Її захоплений вираз обличчя змінився печаллю.

— Я ледве пам’ятаю це. Я втратила батьків і мене врятували…

Вона опустила очі і замовкла. Зараз не час для цієї розмови.

— Послухай, — сказав він, щоб змінити тему — про біль у наших головах. Я також іноді його відчуваю.

Очі Терези знову зосередилися на кутах стелі. Там не висіло нічого видимого, але обидва знали, що камери можуть бути захованими де завгодно. І мікрофони. БЕЗУМ міг сховати сотні мікрофонів у такій невеличкій кімнатці. Не треба забувати і про штуки в їх мізках. Хтозна, може вони теж допомагають слідкувати за ними.

Тереза встала і перевернула свій стілець іншою стороною до столу. Вона посунула його так близько до Томаса, як тільки було можливо. Вона сіла і нахилилася до нього так, що їх плечі торкнулися.

Вона легенько зашепотіла йому на вухо і він ледве розрізняв слова. Від її подиху він здригнувся.

— Давай будемо так розмовляти поки нас не зупинять, — сказала вона

Томас кивнув і прошепотів їй на вухо:

— Згода.

Йому подобалося сидіти так близько до неї.

— Той біль у моїй голові, — тихо промовила вона. — Він більш схожий на свербіж. Неначе там щось треба почухати. Інколи це доводить мене до божевілля. Мені хочеться чимось колупатися там поки я не зможу вгамувати свербіння, розумієш?

Томас не розумів. Це звучало навіть божевільніше за дежавю.

— Здається, у мене теж щось типу того, — невпевнено сказав він.

Вона засміялася, і на секунду випрямилася.

— Бездоганна відповідь, – голосно сказала вона.

Тоді вона знову нахилилася і зашепотіла

— Я знаю , це дивно. Просто послухай мене. Там є щось, що не використовують. Коли я відходила після наркозу, я чула слова ” механізм Стиру”. І це змушує мене відчувати це. Це як важіль який треба опустити, або кнопка на яку треба натиснути. Тепер зрозумів?

Томас повільно кивнув. Доктор Пейдж щось таке казала. Вона казала «особливий» Він смутно пригадав це слово, але це ж міг бути лише сон. Імплантати були суцільною таємницею.

Тереза захоплено продовжувала.

— Я відчуваю, що до мого мозку щось причепили. Щось зайве. І лежачи у ліжку я думаю про це поки не починає боліти голова.

— Думаєш про що? — запитав Томас згораючи від цікавості.

— Про використання мого мозку як інструменту. Посилання якоїсь речі в мої думки використовуючи імплантат. Розумієш, неначе гачок щоб витягнути цей вимикач. Як думаєш, у цьому є хоч трохи здорового глузду?

— Безумовно ні, — сказав Томас

Вона відкинулася назад, і розчаровано схрестила руки.

Томас торкнувся її руки.

— Тому це зацікавило мене ще більше.

Вона підняла брови.

Він продовжив.

— Ти така ж нормальна як і я, — вона засміялася — і я впевнений, доктор Пейдж намагалася мені розповісти про це. Я справді так думаю. Мені дуже цікаво.

Вона кивала і кивала, а її очі наповнювалися полегшенням. Вона присіла і знову перейшла на шепіт.

— Я поміркую над цим. Дякую, що не подумав, що у мене Спалах. Я маю на увазі, о господи. Ці люди працюють над шаленими технологіями. У них є Берги і прямтрянси… — вона запнулася і похитала головою. — Я вважаю що ці речі які вони засунули нам у голови якось пов’язані з нашою свідомістю. Нашими думками. Це моя точка зору.

Томас, перевантажений інформацією над якою треба думати і думати, підніс губи до її вуха

— Я також спробую. Це буде весело, подумати про щось нове.

Вона встала і її обличчя освітлювала щира усмішка. Вона посунула стілець на місце, по іншу сторону столу і сіла.

— Я хотіла би, щоб нам дозволили зустрічатися частіше, — зітхнула вона

— Я теж. Сподіваюся, що вони не дуже розлютилася через шепіт.

— Вони лише купка дідуганів, — засміялася вона. — Чуєте БЕЗУМ? – закричала вона — Ми тут про вас балакаємо! Прокидайтеся і зупиняйте нас!

Протягом усієї промови, Томас нестримно реготав. Але обидва завмерли, коли почули стук у двері.

— Ой-ой, — прошепотів Томас.

Двері розкрилися і до кімнати увійшов доктор Лівіт. Будь який страх перед покаранням зник, щойно Томас побачив обличчя чоловіка — на ньому не було ні краплі гніву.

— Ще одна зустріч завершена, — заявив він. — Але перш ніж ви повернетеся до свого звичайного графіку, ми хочемо дещо вам показати. Дещо, що просто знесе вам дах.

Томас не знав що і думати. Це було підозріло, якщо враховувати те, що зустріч тільки закінчилася. Він підвівся. Теж саме зробила Тереза, і вона була сповнена переживаннями. Мабуть вони прямують прямо в офіс канцлера де їх чекає прочуханка.

Але доктор Лівіт здавався справді схвильованим. Він відкрив двері ширше.

— Гаразд. Готуйтеся до чуда!

Позначки

8 Відповісти на “Розділ 10”

  1. Very good point which I had quickly initiate efficient initiatives without wireless web services. Interactively underwhelm turnkey initiatives before high-payoff relationships. Holisticly restore superior interfaces before flexible technology. Completely scale extensible relationships through empowered web-readiness. Audry Clim Lundin

  2. I think the admin of this web page is genuinely working hard for his web site, because here every information is quality based material. Berrie Javier Hibbitts

  3. Some genuinely marvellous work on behalf of the owner of this web site, utterly outstanding content. Pauletta Ulick Khajeh

  4. Hi Zoe, sorry about that it was a last minute recipe change and forgot to put it in. 1 tsp is good Margie Jess Norling

  5. Thank you for the auspicious writeup. It in fact was a amusement account it. Look advanced to more added agreeable from you! However, how can we communicate? Merry Gunther Puff

Коментарі закриті.