Розділ 18

224.10.20 | 3:14

Незнайомець вказав на дошку і урочисто кивнув. Його губи тремтіли, здається він плакав. Він опустив дошку, щоб дати рукам відпочити.

Томас тільки збирався заговорити, і чоловік обернувся і почав іти. Томас не знав що робити, і йому не залишалося нічого іншого, як послідувати за ним, знову у ями кранків. Звідусіль вили, верещали і скрипіли зубами кранки, протягуючи руки. Але погляд Томаса був прикованим до незнайомця, і це все стало фоновим шумом.

Томас пішов за чоловіком, по огородженому тунелю, поки не усвідомив, що жахливі крики заражених зникли. Нарешті, чоловік дістався воріт ведучих назад, до головного тунелю, відчинив їх та увійшов. Зачекавши поки Томас та його друзі зроблять теж саме, він закрив двері. Охоронці стояли там де і раніше і спостерігали за всім. Тоді один з них ступив вперед, підняв ланцюг і знову замкнув його. Волання кранків тепер були лише далекою, ледь чутною луною.

Томас та його друзі тісно скупчилися, утворивши захисне коло. Албі та Мінхо поводилися тихіше ніж будь коли, а по вигляду Терези Томас розумів — вона приголомшена, як і він. Він не міг відірвати очей від чоловіка з тією дивною табличкою. БЕЗУМ це добре.

Поки Томас все це обмірковував, чоловік наближався до маленької групки, поки не зупинився за пару кроків від них. На мить, він по черзі подивився кожному в очі. Тоді він заговорив вперше:

— Напевно, ви хочете знати хто я, — мовив він. Його голос збивав з пантелику. Він був занадто… Занадто радісним і недоречним до всіх цих подій. — Так і повинно бути. Ви бачили мій тягар, я мушу носити його всюди. Три слова, друзі. Лише три слова. Але я сподіваюся, сьогодні вночі, ви зрозуміли — це найважливіші три слова у світі.

— Хто ви? — Албі задав питання, яке цікавило всіх. Томаса так точно. — Ви… тут працюєте?

Чоловік кивнув.

— Мене звати Джон Майкл. Я… — він закашлявся, тримаючись рукою за груди. — Я… був таким цінним для цієї організації. Колись. Давним-давно. Це я. Це… я… зібрав виживших. Лідерів. Зібрав їх тут. У мене був план. У… мене був… план! — останнє слово він закричав, бризкаючи слиною.

Томас відступив на крок назад, решта зробили теж саме.

Але тоді, розумієте, — продовжував Джон Майкл. Його очі потрохи скаженіли, і він шаленів все більше, — тоді я підхопив Спалах. Той… клятий… Спалах. Я так боровся, щоб допомагати іншим, — він опустив голову і сльози покотилися по його щокам. — Це так несправедливо, що я став одним із заражених. Скоро я буду жити з… — він відвів від них погляд і зупинив його на печерах по іншу сторону тунелю. На ямах.

— Але ж… Ні, — сказав він. — Ні, ми не дозволимо, мені так негідно закінчити. Тільки не мені. Не чоловікові, що заснував Після Спалахову Коаліцію, боровся за її виживання, доказував її важливість. Ви б кинули таку людину в ті ями? Я вас запитую. Кинули б?

У чоловіка була істерика, він витріщився на Томаса:

— Кинув би?

Томас невпевнено похитав головою, усвідомивши, що зараз йому страшніше, ніж було за весь день.

Хитаючись і човгаючи ногами, Джон Майкл на півкроку наблизився до друзів. Його лице блищало від сліз.

— Я тут не для того щоб просити вас про якісь послуги, — сказав він.— Я тут, щоб пояснити вам, що зараз немає вибору. Це… ваш обов’язок, допомагати таким людям як я. Допомагати таким як я, у майбутньому. Розумієте? —вимовив він з болісним сумом.

Поруч непорушно, неначе воскові фігури, стояли охоронці. Через темряву, їх очі було неможливо розгледіти.

— Ми… розуміємо, — мовила Тереза набагато спокійнішим, ніж міг зробити Томас, голосом. — Нам шкода, що ви заражені. Більшість наших батьків також заражені, і ми знаємо, що це таке.

Раптом, обличчя чоловіка перетворилося на огидну, тремтячу червону пику. Він витріщив очі і палаючи від люті, гнівно заволав:

— Ви і гадки не маєте що це! — зриваючи голос, кричав він. — Як ви могли намагатися втекти, позбавляючи нас останньої надії на ліки?

Чоловік ледве тримався на ногах. Томас, не уявляв, наскільки божеволів цей чоловік. Мінхо затулив собою Томаса, ставши прямо перед Джоном Майклом. Вражало те, що охоронці і пальцем не ворухнули, щоб завадити всьому цьому.

— Ми нікуди не тікали, — Мінхо намагався щоб його голос не тремтів, але це було марно. — І це якось неправильно, так поводитися з нами.

— Та хто ти такий… — не договоривши це, чоловік витягнув руки і кинувся Мінхо на горло. Мінхо і поворухнутися не встиг як той схопив його. Вони повалилися на землю, а чоловік стискав шию хлопця. Джон Майкл навис над ним і всією вагою, тримаючи Мінхо за горло, притискав його до землі.

Мінхо брикався, вигибав спину, і виривався з рук чоловіка. Він задихався. Не знаючи, що робити, Томас рушив вперед, щоб допомогти, але Албі збив його з ніг і врізався плечем у Джона Майкла, відкинувши його від Мінхо, який важко дихаючи сів.

Томас спостерігав, як Албі та Джон Майкл каталися по землі, кожен намагався бути зверху. Потім чоловік сів на Албі, як колись на Мінхо. Томас і ворухнутися не міг, а Мінхо вже був на ногах і біг на допомогу до друга. Мінхо кинувся на Джона Майкла, і від поштовху чоловік вдарився об землю.

Охоронці отямилися і втурилися, щоб зупинити раптову бійку.

— Гаразд, — спокійно мовила охоронець-жінка. — Достатньо. Він явно нездоровий.

Але Мінхо та Албі здавалося не слухали її.

Охоронець підняла пістолет і набагато голосніше закричала:

— Зупиніться! Всі!!!

Томасу та Терезі вдалося, обхопивши за груди, відтягнути своїх друзів від впавшого чоловіка. Невдовзі, всі вони стояли, намагаючись перевести дух, опустивши очі на виснаженого, розпатланого чоловіка, що тепер лежав на підлозі. Губа у того розпухла, а з носа капала кров. І тоді приголомшивши всіх, здається навіть охоронців, він став на коліна і наче у молитві склав руки на грудях, стискаючи пальці так, що вони побіліли.

— Прошу, — тремтячим голосом сказав він. — Прошу не карайте мене. Прошу врятуйте мене. Якщо не мене, тоді того, хто буде наступним. Прошу, я благаю вас. Прошу, прошу, прошу, — тепер кожне слово переривалося схлипуванням, сльози лилися по його щокам, наче вода з крану. Його плечі здригалися, тремтіли руки та пальці, а з грудей виривалося нестримне ридання.

— Прошу, прошу порятуйте нас. Прошу, знайдіть ліки, — тепер він майже шепотів. Він повільно закрив очі. Він відкинувся і сів навпочіпки. — Прошу, прошу, прошу, прошу, — кожне слово супроводжувалося риданням. Тіло чоловіка нестримно здригалося.

Потім, з темряви вийшов Рендалл, котрий здається весь цей час стояв у тіні та спостерігав за всім. Не зронивши ні слова, він рушив вперед, поки не став прямо перед Джоном Майклом.

— Ось до чого йде цей світ, — мовив Рендалл. — Звичайно ж, за винятком імунних, і якщо у нас не буде ліків. А інакше у нас буде два виходи. Стати одними із тих… створінь яких ви бачили в ув’язненні. Або покінчити з цим всім, ще до того як ви перейдете Межу, покінчити зі своїм життям. Про це і попросив мене цей чудовий чоловік. Коли прийде час. Я сподіваюся, ви оцінили зусилля які він використав цієї ночі, щоб зв’язати пару речень докупи. — він кивнув, охоронцям. — Відведіть їх назад. Я гадаю, що наш старий друг, досяг кінцевого строку.

Рендалл дістав з пояса пістолет і зарядив його.

— Що ви збираєтеся зробити? — запитав Томас.

Рендалл не відповів, але цього було достатньо.