Розділ 32

229.10.28 | 23:04

— Напевно, ти знаєш це місце, краще за мене, — сказав Томас, повертаючи за ріг і тихо входячи у наступний довгий коридор. — Після того як ви, хлопці, тут всюди ховалися.

— Ага, напевно, — погодився Ньют.

— Ну, здається, я знайшов швидший шлях до кімнати групи Б. Так менше шансів, що нас спіймає охорона.

«Там все нормально?» — телепатично запитав Томас Терезу. Вона дуже допомагала їм. Дівчина направляла їх у місця, де існувала найменша ймовірність, що їх спіймають. Перед цим вона вивчила відеоролики і чітко дала зрозуміти, що Томас — її великий боржник.

«Ага, — відповіла вона. — Пройдіть крізь ту лабораторію НДДКР, про яку я вам розповідала та все буде окей. В найдальшому кінці, там є аварійний тунель, що веде прямо до загальних кімнат.»

«Зрозуміло» — сказав він.

Ще пара поворотів і вони підійшли до замкнених дверей з написом “Науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи”. Це була одна з тих кімнат, у яку йому ніколи не дозволяли заходити.

«Зараз вони відчиняться, — сказала Тереза. Здавалося, вона прямо зараз спостерігає за ними. — На зворотному шляху, все буде чудово. Я йду до своєї кімнати та посплю. Мені шкода, якщо вас схоплять чи підстрілять. «

Він не встиг відповісти, а вона вже розірвала зв’язок, не забувши подумки надіслати йому поцілунок у щоку, спеціально змусивши хлопця зніяковіти.

— Томмі, — прошепотів Ньют. Він присів навпочіпки біля дверей НДДКР. — Зітри цей бісовий дурнуватий вираз зі свого обличчя та ворушися

Проігнорувавши друга, Томас відкрив двері, швидко зайшов до кімнати та жестом наказав Ньюту йти слідом. Щойно двері зачинилася, вони почали пробиратися по лабораторії. Вона була простора. Там було повно робочих поверхонь захаращених обладнанням та столів з пультами керування та моніторами. У кімнаті було багато скляних контейнерів та дивних механізмів вкритих різноманітним трубками та проводами. На стінах висіли різні інструменти. Сталеві та блискучі. Більшість з них були доволі гострими. Здавалося друзі опинилися у середньовічній камері тортур. Томас та Ньют мовчки йшли проходом, посередині величезної кімнати.

— Чим вони тут займаються? — запитав Ньют, у цій моторошні тиші його шепіт прозвучав неначе маленький вибух.

Від цього звуку Томас аж підскочив і спіткнувся. Через нього перечепився Ньют і вони заплуталися у руках та ногах одне-одного. Друзі засміялися. Вони були або дуже знервовані, або починали божеволіти.

— Ти впевнений, що БЕЗУМ знає, що там вони роблять з тобою? — жартував Ньют, коли вони підвелися та обтрусилися. — Ти більш нагадуєш клоуна ніж обраного.

Усмішка Ньюта затремтіла і щезла.

— Що це? — запитав він, невідривно дивлячись у одну точку. Там клубочився туман сяючий яскравим зеленим світлом.

— Давай перевіримо, — прошепотів він, неначе остерігаючись розбудити якогось монстра, що плаває у сяйві.

Разом, вони з Ньютом повільно минали столи та робочі станції, поступово наближаючись до моторошного світла. Коли вони нарешті підійшли туди, Томас побачив, що сяйво випромінює зелена скляна плита, приблизно десять на десять футів, що вкриває контейнер, котрий за розміром був десь по груди. З країв клубочився туман, кружляючи по темній кімнаті.

Томас перехилився через скло, вкрите краплями води, і озирнувся на Ньюта. Обличчя друга було освітлене зеленим сяйвом, і на мить він нагадував хворого. Томас відмахнувся від цієї думки.

— Гадаю, з цією штукою краще не жартувати, — мовив Ньют, заглядаючи до діжки. — Воно виглядає до біса радіоактивним. А не те, зранку прокинемося  з трьома зайвими пальцями та без ока.

Майже не слухаючи друга, Томас посміхнувся і знову зазирнув у загадковий контейнер, що здавалося загіпнотизував його. Там плавав туман, закручуючись маленькі вихори. Але під ним було ще щось. Він ледве розрізняв темні обриси. Йому здавалося, що якщо він і далі буде витріщатися туди, щоб то не було, воно покажеться.

— Томмі? — сказав Ньют. — Ходімо, гаразд? У мене від цієї штуки, мурашки по тілу.

Але Томас не міг піти. Він відчайдушно хотів дізнатися…

У контейнері заворушився шишкоподібний предмет і дзвінко вдарився об скло. Томас відскочив. Предмет ковзнув по стіні контейнеру та за мить вже зник в тумані. Ця штука була коричнева з лініями, неначе венами. Рука. Це нагадувало руку.

Томас здригнувся, волосся на шиї та руках стало дибки. Він поглянув на Ньюта, що нажахано дивився на нього.

— Чому ми все ще тут? — запитав Ньют.

— Хороше питання.

Томас вже хотів піти, і до скла притиснувся інший шматок плоті. Яке створіння би не знаходилося у діжці, здається це був його тулуб. Він теж був вкритий венами, а його шкіру вкривало щось на кшталт слизу. Томас ледве втримав свій обід у шлунці.

— Томмі, поглянь, — сказав Ньют притулившись до скла, показав пальцем. — Там на шкірі… ростуть якісь штуки. Він відступив та потрусивши головою, відвернувся від контейнеру.

Томас не міг відвести очі, поки не побачить, про що говорив друг. Він раптово посміливішав, та перехилився через край контейнеру та витер краплі рідини. М’ясиста маса, що притискалася до скла, була вкрита великими округлими наростами. Вони виглядали, як пухлини чи величезні пухирі. І якщо його очі не обманювали його, Томас міг заприсягтися, що сяйво випромінювали саме нарости.

Нарешті він відійшов та потер очі. У своєму житті він бачив багато дивних речей, але це переходило всі кордони.

— Що це… — ледве видушив він, — заради всього святого… таке?!

— Гадки, чорт забирай, не маю, — не озираючись, відповів Ньют — Може годі?

Кучері туману піднімалися йому до сорочки та танули над головою.

— Досить, — погодився Томас. — Ходімо.

Він знову зазирнув за таємничу завісу БЕЗУМу і побачене йому не подобалося.

Вони похмуро, минули решту кімнати НДДКР, тунель, про який їм розповідала Тереза і нарешті фальшиву стіну за шафою, що вела до загальних кімнат групи Б. Щоразу, коли Томасу здавалося, що він звик до винаходів БЕЗУМу, він натрапляв на щось на кшталт скляного контейнеру, у котрому, як плід в утробі матері, зростало огидне чудовисько.

Безперечно, вони не розповідали йому усього. Дещо вони точно приховували — він не був наївним ідіотом. Але іноді здавалося, що вони не розказували йому нічого, неначе він нічим не відрізнявся від решти. Неначе він був іще одним об’єктом. Хтозна, які жахіття чекають на тих кого відправлять у два лабіринти. Грівери, та потвора що зростає у діжці НДДКР…

Він зітхнув. Ньют притиснувся до стіни та штовхнув велику панель. Там була невеличка темна шафа. Всього за декілька футів були двері, що вели до просторих загальних кімнат. Двері шафки були прочинені, і крізь отвір, Томас бачив двоярусні ліжка, вишикувані вздовж стін.

— Я що як вони злякаються? — прошепотів Томас. — Я не хочу щоб на мене напали одразу сорок дівчат.

— Я думав, ти для цього і пішов, — прошепотів Ньют. Томас ледве бачив його, але він знав, що друг посміхається.

Томас похитав головою і підштовхнув Ньюта до отвору, а потім і сам пішов слідом у інший кінець шафи. Вони зазирнули у двері групи Б. М’яке сонне сопіння тут і там переривалося різким храпом чи скрипом пружин, коли хтось ворушився.

Томас зачекав, коли очі звикнуть до темряви. Щойно він почав розрізняти обриси   кімнати з ліжками, перед ним раптово виник силует. Він мало не скрикнув та позадкувавши спіткнувся. Дівчина ступила у темну шафу.

— Чого вам треба? — розлючено прошепотіла вона. — Ви хто?

Томас нарешті оговтався.

— Пробач, що ми сюди прокралися — ми з групи А. Ми тут, бо Ньют хоче попрощатися з сестрою, перед початком випробувань лабіринтом.

Він не бачив обличчя друга, але уявив, як хлопець сміється над його переляком.

— Ви б нас хоч попередили, — відповіла дівчина, — що збираєтеся скрадатися тут наче викрадачі людей. Як вас звати? Тобто, тебе, якщо він — Ньют. Ми знаємо про Ньюта все. Соня одна з моїх найкращих подруг.

— Я Томас.

— О, — здається це розчарувало її. Чи роздратувало. Напевне її група чула про них з Терезою, як і їх друзі про Ариса та Рейчел. Здається БЕЗУМ поширили цю інформацію. — Мене звати Мійоко. Зараз приведу Соню.

Вона вислизнула у загальну кімнату, тінь серед тіней.

— Сподіваюся, вони на нашій стороні, — сказав Ньют. — Та дівчина завалила б половину наших, еге ж?

Томас не відповів. Раптом темрява у коморі здалася загрозливою. Він знав що БЕЗУМ тримали дівчат та хлопців окремо по різним причинам. Це пов’язано з тим, як вони вестимуть себе під час змінних, пізніше, під час випробувань. Але він знав що відбувається дещо більше, і це йому не подобалося.

Тепер Мійоко повернулася з ще однією дівчиною. Томас ледве встиг помітити, як вона пробігла повз нього, минаючи двері прямо до Ньюта. Хитаючись і спотикаючись у маленькій темній кімнаті, вони пригортали один одного.

— Ось, — сказала Мійоко, легенько відштовхнувши Томаса, щоб закрити двері комори. Тоді вона увімкнула світло, що здавався яскравим, наче два сонця. Від сліпучого сяйва він замружився і підніс руку до очей.

Ньют плакав, і щоб зрозуміти це, зір Томасові був не потрібен. Хлопець схлипував у плече чи шию сестри. Коли Томас знову зміг бачити, він побачив, що сльози котилися по щокам обох, і вони палко обіймались. Він не знав скільки вони вже не бачили один одного, чи спілкувалися. Але коли він спостерігав за ними, його серце просто розривалося.

— Ходімо, — сказала Мійоко, хапаючи Томаса за руку. — Давай дамо їм…

— Я їх ненавиджу, — хлюпаючи носом вигукнув Ньют. Він відступив від сестри і витер щоки. — Я ненавиджу їх усіх! Як вони могли?! Як вони могли викрасти нас з нашого власного будинку і тримати окремо, отак? Це несправедливо! — останні слова він закричав, Мійоко здригнулася і зиркнула на двері.

— Ні, ні, ні, — заспокоювала його Соня. Вона торкнулася обличчя брата, дивлячись прямо йому в очі. — Не кажи так. Ти неправильно дивишся на все це. Нам набагато краще ніж дев’яносто дев’яти процентам дітей там. Вони врятували нас, старший братику. Яка ймовірність того, що ми булиб живі, якби вони залишили нас там?

Вона знову обійняла Ньюта.

— Але навіщо, вони тримають нас окремо? — запитав він, печаль у його голосі нівечило серце Томаса. — Навіщо усі ці тести, змагання та жорстокість? Я їх ненавиджу і плювати, що ти кажеш.

— Колись, це все закінчиться, — прошепотіла дівчина. — Пам’ятай, у тебе немає імунітету. Колись ми зможемо врятувати вас і тоді, ми знову будемо разом. Та годі вже. Ти ж мій старший брат. Це ти маєш мене втішати.

— Я люблю тебе, Ліззі, — відповів він, міцно стискаючи її. — Я так люблю тебе.

Він відступив і поглянув на неї.

Вона посміхнулася і Ньют потрусив головою та знову пригорнув її у сильні обійми. Томасу здалося, що на деякий час, усе поліпшиться.