Розділ 33

229.11.12 | 7:31

До дня відправки, залишалися лічені дні. Дні. Томас спав дуже мало. Перед сном вони з Терезою постійно зв’язувались телепатично, але вони часто просто мовчали і говорили мало. Однак присутність іншої людини, десь там, заспокоювала його. Не рахуючи матері, яку він любитиме завжди, Тереза стала для нього найріднішою людиною — чимось на кшталт сім’ї. На кшталт того що було між Ньютом та Ліззі. Принаймні Томас так вирішив.

Він сонно встав з ліжка та відчинив двері. Там стояла схвильована доктор Пейдж.

— Вибачте, — сказав Томас протираючи очі. — Я проспав. Але повірте, я цього потребував.

Вони не покладаючи рук працювали над підготовкою до випробувань лабіринтом.

— Нічого, — відповіла вона. Здається, вона була трохи неуважною. — Канцлер Андерсон хоче негайно зустрітися з тобою та Терезою. Там ще будуть Арис та Рейчел. Це дуже терміново. Поквапся і одягнися. Поснідаєш вже після зустрічі.

Томас завагався перед відповіддю, помітивши, що вона трохи розпатлана і бліда.

— Я не жартую, Томасе! — не витримала вона. — Поквапся!

— Добре-добре. Я буду готовим через п’ять хвилин.

— У тебе три хвилини.

***

Це був той самий зал засідань, де він вперше зустрів Ариса та Рейчел пару місяців тому.  Востаннє у кімнаті було повно людей. А тепер крім “обраних” тут було лише троє людей. Канцлер Андерсон, керівник служби безпеки Рамірес та доктор Пейдж. Вони сиділи з однієї сторони столу, а Томас, Тереза, Арис та Рейчел сиділи навпроти. Ніхто в кімнаті не здавався щасливим.

— Дякую, що прийшли, — заговорив Андерсон. Вони постійно починали з таких заяв. Наче у Томаса чи його друзів був якийсь вибір. — На жаль, у нас доволі серйозні новини. Не буду говорити загадками — я просто розповім це.

Замість цього, він зробив все навпаки. Він замовк, переглядаючись з Раміресом та Пейдж. Томас спостерігав за ним, поки це не стало трохи кумедним. Але у голосі Андерсона був такий справжній, сильний страх.

— Тоді просто розкажіть — мовив Арис.

Андерсон неохоче кивнув.

— Ми думаємо… ми впевнені, що у нас епідемія.

Він відкинувся на спинку стільця і стомлено зітхнув. Знову поглянув на доктора Пейдж.

— Епідемія, — повторила Тереза. — Спалаху?

— Пейдж, скажи щось, — буркнув Андерсон.

Доктор Пейдж поклала руки на стіл та поглянула на підлітків.

— Так, Спалаху. Як ви могли здогадатися, жоден з дорослих тут не має імунітету,  тому ми  вжили максимальних заходів, щоб забезпечити собі захист від виразу. Однак, декілька місяців тому, ми захвилювалися, що вони порушилися, хоча жоден з наших співробітників не мали чітких симптомів, чи поганих аналізів.

— Тоді чому ж ви захвилювалися? — поцікавилася Рейчел. І вже не вперше, Томасу хотілося, щоб БЕЗУМ дозволив їм чотирьом більше працювати разом.

— Ви ж знаєте про ями з кранками? — сказав Андерсон, це було скоріше ствердження, ніж запитання. — Це життєво-важлива, але дуже ризикована частина нашої діяльності. Це пастка і тимчасовий ізолятор для кранків, що блукають під нами, і він забезпечує біологічний матеріал для наших досліджень щодо вірусу.

— Так що трапилося? — запитав Томас.

— Ми тримаємо серйозний інвентар, — відповів Рамірес. Коли цей грубий чолов’яга починав говорити, це завжди було несподіванкою. — Це нагадує старомодну пастку для бджіл: вони там блукають, а вийти не можуть. Ми постійно контролюємо ізолятор — у нас всюди є камери. — Він зупинився і щось огидно забулькотіло десь глибоко у нього в горлі. — Існує суворе правило, не контактувати з хворими без захисного костюму та обов’язково тримати дистанцію у двадцять футів. Звичайно, якщо ви не імунняк. Як ви друзі.

Він презирливо фиркнув, неначе його дратували власні слова.

— Ви все ще не відповіли, що сталося, — сказала Тереза, не приховуючи своєї огиди від цього чоловіка. Томас чудово знав, що вона відноситься до цього чоловіка, як він до Рендалла.

— Зник один кранк, — сказав Рамірес. — Три рази на день ми перераховуємо новачків з лісів, віднімаючи тих кого забрали на лабораторні експерименти. Ніколи, ніколи за всі мої роки не було помилок. Але пару місяців тому… Один взяв і зник.

Запала тиша. Не дивлячись на імунітет, Томас відчув неймовірний жах. Насправді він боявся не вірусу — його лякали кранки. У Томаса закрутило в животі, від думки, що один з них, можливо ховається у комплексі БЕЗУМ.

— Ми не хочемо турбувати вас та інших, – сказав канцлер Андерсон, — але, ми привели вас, щоб розповісти про деякі рішення, котрі ми прийняли. Важкі рішення. По-перше, ми вирішили скоротити випробування лабіринтом з п’яти років, до двох. І хоча ми казали, що це буде довгий, повільний процес, але можлива загроза змусила нас задуматися. Напевно треба трохи… поквапитися зі змінними.

Томас, ще ніколи не був таким стривоженим. Андерсон натякав на щось, а він і гадки не мав, на що. Подумки, Тереза не сказала йому нічого конкретного, але відкрила йому свої емоції, показуючи, що розділяє його зловісне передчуття.

— Ми працюємо над варіантами Другої Фази, а якщо до того дійде, і Третьої. Щойно ми проведемо перші відправки у лабіринт, ми побачимо, як все піде.

Томас одразу згадав те, що вони бачили з Ньютом у лабораторії НДДКР: закритий склом контейнер, вкрита венами шкіра, круглі пухирі…

Опустивши голову на руки, Андерсон зітхнув. Нарешті він знову підняв очі. Томас ще не бачив його таким засмученим.

— Іноді мені здається, що у нас забагато роботи, — продовжував чоловік. Він вдарив долонею по столу. — Послухайте, все можна зробити за наступні декілька місяців, поки ми вивчатимемо та аналізуватимемо результати у лабіринтах. Скажімо, у нас є прямтранси, у нас доступ до більшості людських ресурсів і ми навіть розвідуємо місця, для наступних випробувань. Це все може статися і це колись станеться, всьому свій час. Скоротити Випробування лабіринту з двох, до п’яти років — це правильно, —Він втомлено посміхнувся. — Половина мого розчарування, через таке велике зусилля для створення тих клятих речей, а тепер так прикро бачити що вони використовуватимуться менше ніж на половину, ніж ми планували.

«Він тягне час, — подумки сказала Томасу Тереза. — Він мусить сказати, щось, про що не хоче говорити.»

Томас ледь помітно кивнув. Вона була абсолютно права.

— Що ви від нас приховуєте? — запитав Арис.

Спершу, Андерсона здивувало питання, але потім на його обличчі з’явилася знайома усмішкаю

— Іноді, я забуваю, які ви здогадливі, діти. Тут ось у чому справа. Я просто нервуюся, гаразд? Я не повинен показувати вам цього, чи тим більше визнавати це, але це правда. — його очі забігали по кімнаті, зупинившись на столі перед ним. Тоді він поглянув на кожного підлітка та зітхнув. — Думаю, я намагаюся сказати, що буде важко, але я знаю, ви усі готові до цього.

Вони говорили ще про багато речей, та розповіли багато інформації протягом зустрічі. Але Томас не слухав їх, бо це все були відмовки. Щось змінилося. Чи хтось злякався. Чомусь, Томасу здавалося, що в останні секунди канцлер Андерсон та його двоє партнерів вирішили не розповідати їм всього.

Що він приховує? — запитав Томас Терезу, коли вони нарешті підвелися, щоб піти. Але тоді, він поглянув на доктора Пейдж та побачивши дивний вираз на її обличчі , усвідомив, що запитав не про ту людину.