Розділ 6

224.3.12 | 7:30

Кожного ранку у його двері стукали. Він звик до цього. Це ставалося в один і той же час. Але люди приходили різні. Все ж таки, він знав кого чекав найбільше. Найкращого доктора, якого він так давно зустрів. Дуже давно. Це була жінка, що два місяці назад відвела його до канцлера. На жаль, частіше за все, приходила не вона.

Але сьогодні, коли він відчинив двері, перед ним стояла саме ця жінка.

— Доктор Пейдж, — зрадів хлопець. Він і гадки не мав чому так сильно любив її. Вона його заспокоювала. — Здрастуйте!

— Привіт, Томасе. Вгадай, що?

— Що?

Вона лагідно усміхнулася.

— Тепер ми будемо зустрічатися частіше. Мене призначили доглядати за тобою. Лише за тобою Що ти про це думаєш?

Він був у захваті. Він уже звик до неї, незважаючи на те, що вони зустрічалися лише пару разів. Все що хлопець зміг вимовити, задихаючись від захвату було:

— Круто!

— Дійсно круто, — ще одна така ж непідробна як у пані Дентон посмішка. — Попереду у тебе багато хорошого. Попереду у нас.

Він ледве втримався щоб знову не випалити ”Круто”

Вона вказала на тацю на колінах:

— А тепер, як щодо сніданку?

Він не знав як вона це робить, але коли доктор Пейдж брала у нього кров, він навіть не відчував як голка проколює його шкіру. Зазвичай це робив один з її помічників, але раз на вічність вона піклувалася про це самостійно. Як і сьогодні.

Він дивився як кров ковзнула по трубці і поцікавився

— Отже, що ви дізналися про мене?

Доктор Пейдж підняла очі.

— Перепрошую?

— Ну всі тести які ви проводите. Що ви дізналися? Ви мені ніколи нічого не розповідаєте. У мене все ще імунітет? Ця інформація вам допомагає? Я здоровий?

Доктор закупорила флакон і витягла голку з руки Томаса.

— Ну, так, ти нам дуже допомагаєш. Чим більше ми зможемо дізнатися про твоє тіло, твоє здоров’я… Вивчаючи тебе і інших, ми виявляємо, що нам треба шукати. На чому треба зосередитися, щоб винайти ліки. Ти справді такий цінний як вони кажуть. Кожен з вас.”

Він трохи повеселів.

— Ви так кажете, бо хочете заспокоїти мене?

— Зовсім ні! Якщо ми і зупинимо вірус, тільки завдяки тобі і решті. Ти повинен пишатися

— Гаразд.

— А тепер, давай підемо на бігову доріжку. Побачимо як швидко твій пульс розганяється до 150.

***

— Це радикально змінило життя людей, і як ніколи міцно об’єднало суспільство.

Пані Ландон — невеличка, боязка жінка з ідеальними зубами — якраз описувала технологію стільникового зв’язку коли Томас підняв руку щоб привернути її увагу. Йому було дуже нудно. Кожен знає про культурний вплив стільникового зв’язку

— Е-е-е… так? — запитала вона, зупинившись на півслові.

— Я думав, що ми незабаром збиралися поговорити про винайдення прямтрансів.”

— Невже це я тобі сказала?

— Здається так. У всякому разі, здається це трохи цікавіше за… цей матеріал

Томас легенько усміхнувся, щоб слова не здавалися такими різкими.

Пані Ландон склала руки на грудях.

—  Нагадай мені, хто тут вчитель?

— Ви.

— І хто краще знає про що, коли треба говорити?

Томас, гадки не маючи чому, знову посміхнувся. Йому подобалася ця жінка. Байдуже, що вона така нудна.

— Ви

— Дуже добре. Як я сказала, чи можеш ти уявити як змінився світ, коли раптом кожна людина в світі могла зв’язатися з іншою за допомогою…

***

У пані Дентон терпіння було наче у слона. Томас вже більше тридцяти хвилин дивився на сорок блоків різної форми, які лежали на столі навпроти нього. Він майже наважився торкнутися до одного з них. Замість цього він став дивитися на кожен по черзі, намагаючись побудувати схему в голові. Намагаючись вирішити загадану вчителькою загадку.

— Не хочеш зробити перерву? — нарешті запитала вона. — Тобі все одно треба вже йти на наступний урок.

Він передбачав, що навіть її терпець може увірватися.

— Я можу запізнитися, пан Гланвіл не буде проти.

Пані Дентон похитала головою.

— Погана ідея. Якщо ти порушиш графік, ти почнеш надто квапитися. Ти ще не готовий так поспішати. Зараз ти можеш спокійно використовувати стільки часу скільки будеш потребувати. Навіть якщо тобі знадобиться декілька днів. Напруж свій мозок, уяви те що варто проаналізувати поки ти лежиш у ліжку.

Томас змусив себе не дивитися на блоки і відкинувся на спинку стільця.

— Слухайте, навіщо стільки загадок? Невже це не просто ігри?

— А тобі так здається?

— Гадаю, що не зовсім. Здається що на цьому уроці я напружую мізки сильніше ніж на інших.

Пані Дентон усміхнулася так, неначе він сказав їй що вона найкраща вчителька школи.

— Це абсолютна правда Томасе. А тепер іди до містера Гланвіла. Не змушуй його чекати.

Томас встав.

— Гаразд. До побачення — він закрокував до дверей але потім озирнувся на неї. — До речі, там сім зайвих блоків — вони не підходять

Це здавалося неможливим але її посмішка стала ще ширшою.

***

Проба за пробою.

Урок за уроком.

Загадка за загадкою.

День за днем.

Місяць за місяцем.