Розділ 7

224.9.2 | 7:30

У двері як завжди точно в назначений час постукали — плюс мінус пару секунд. Томас відчинив їх і зустрів немигаючий погляд незнайомця. Лисий чоловік, що здавалося був не дуже радий бути тут. Напевно і життя йому не приносило радості. У нього були набряклі почервонілі очі і коли він хмурився зневіра відбивалася у кожній зморшці його обличчя.

– Де доктор Пейдж? – мало не закричав Томас. Як би він не любив свій графік, його порушення змушувало хлопця почуватися некомфортно. — З нею все гаразд?

— Прошу, можна увійти? — відповів чоловік, кивнувши на тацю з їжею. У його голосі хлопець не почув ні краплі тепла, яке було у доктора Пейдж.

— О, так, — Томас зробив декілька кроків в сторону, щоб ширше відчинити двері. Незнайомець проніс їжу повз нього і поставив на невеличкий столик.

— Ти повинен з’їсти все, — сказав чоловік — Сьогодні тобі знадобиться багато сил.

Томасу не сподобався тон незнайомця.

— Чому? І ви мені так і не відповіли — що сталося з доктором Пейдж?

Чоловік випрямився наче хотів здаватися вище, і схрестив руки.

— Чому з доктором Пейдж має щось статися? З нею все чудово. Тобі варто бути ввічливим і поважати дорослих.

Відповідь вже крутилася у Томаса на кінчику язика — різкі промови завжди першими приходили йому на розум і намагалися вирватися — але він промовчав і просто бажав щоб цей чоловік пішов.

— Даю тобі пів години, — відрізав незнайомець. Його похмурі очі невідривно дивилися на Томаса. — Я зайду точно о восьмій годині. Можеш називати мене доктор Лівіт. Я один з психодумів.

Він нарешті відірвав погляд від хлопця і вийшов, акуратно прикривши за собою двері.

Один з психодумів.

Хоча Томас колись і чув таке слово, він і гадки не мав, що воно означає. Хлопець абсолютно не мав апетиту. Але він сів і почав їсти.

***

Доктор Лівіт загуркотів у двері занадто сильно, зате в точно назначений час. Томас ледве закінчив снідати і сподівався, що йому дадуть ще годинку. Ще пів дня. Можливо місяць. Йому зовсім не хотілося кудись іти з цим чоловіком. Якщо доктор Пейдж його покинула, він буде почуватися спустошеним.

Коли він відчинив двері, Лівіт був таким же лисим і незграбним, як і півгодини тому.

— Пішли — суворо сказав він.

Вони мовчки йшли по коридору. Томас крадькома поглянув на двері Терези, на цю дивну табличку. 31К. Як часто він дивився на цю табличку, бажаючи відчинити двері і зустрітися з дівчинкою? Яка вагома причина могла змусити цих людей тримати всіх окремо? Напевно це не просто жорстокість? Як доктор Пейдж може брати участь у таких речах?

— Послухай, — сказав доктор Лівіт, повертаючи увагу Томаса назад до білих стін коридору і яскравих ламп над головою. — Я знаю, зранку я був.. трохи нелюб’язним. Вибач. Наш проект ще незавершений і треба ще трохи над ним попрацювати — він глухо реготнув. Його сміх звучав наче квакання жаби яку вдарило струмом. — Вважай, що у мене просто сильний стрес.

— Все гаразд, — відповів Томас, не знаючи що, ще можна сказати. — У всіх бувають невдалі дні, — нервово додав він. Що могло так вивести цього чоловіка із себе? Він не був одним із тих хто проводив досліди.

— Ага, — більш хрюкнув ніж сказав доктор Лівіт.

Вони викликали ліфт і лікар натиснув кнопку. Дев’ятий поверх. Томас ніколи там не бував. Чомусь це породило у хлопці зловісне передчуття. Дев’ятий поверх. Чи переслідувало би його це відчуття, якби поруч стояла доктор Пейдж? Він і гадки не мав.

Весело дзенькнувши, двері відчинилися і доктор Лівіт повернув наліво. Томас пішов слідом, кинувши короткий погляд на столи за скляними перегородками. Крім того, він побачив блимаючі вогники моніторів та інструментів. Цей поверх був свого роду лікарнею.

Напевно з доктором Пейдж щось сталося і вони прийшли провідати її.

Томас намагався зробити свій голос якомога більш люб’язним і спокійним.

— Отже, ви розповісте, що ми сьогодні будемо робити?

— Ні, — відрізав Лівіт. А потім наче схаменувшись додав, — Вибачай, синку.

Томас пройшов біля столу за скляну стіну. Вони продовжували рухатися по коридору, минаючи двері, і Томас навіть здогадатися не міг, що це за місце. Єдиними знаками були медичні монітори, що стояли біля кожних дверей. Кожні двері були пронумеровані та замкнені. Стіни з матового скла були щільно зашторені. Томас міг заприсягтися, що чув голоси з однієї кімнати. Він здригнувся почувши дзвінкий плач. Він не сумнівався, що чув його. Він не зупинявся, аж поки луна від вереску не струсонула стіни позаду. Томас завмер і озирнувся .

— Йди далі, — наказав доктор Лівіт — Нема чого боятися.

— Що відбувається? — запитав Томас — Що там сталося..?

Лівіт схопив хлопця за руку —  не так грубо щоб стало боляче, але це було точно не лагідне потискування. — Все буде гаразд. Ти повинен вірити мені. Не зупиняйся, ми майже прийшли.

Томас послухався.

Вони зупинилися перед такими самими дверима повз які проходили, перед електронною картою з інформацією надрукованою так дрібно, що Томас не міг її прочитати. Доктор Лівіт недовго вивчав її, а потім відчинив двері. Він не встиг повернути ручку, як вся плутанина позаду них обірвалася, і в кімнаті запала тиша.

Томас озирнувся і побачив хлопчика з перев’язаною головою, одягненого у лікарняну білизну. Його підтримували дві медсестри. Він наче наркоман спіткнувся і хитаючись впав. Він відбивався від двох жінок, що допомагали йому встати. Томас завмер, дивлячись на хлопця, що знову впав і немов п’яний з важкістю встав на ноги і спробував втекти. Хитаючись туди сюди, він прямував до Томаса.

— Не ходи туди, — простогнав хлопчик. У нього було темне волосся, азіатські риси обличчя, він був приблизно на рік старший за Томаса. Обличчя хлопця почервоніло і спітніло. Крихітна червона пляма розквітала на бинтах, обмотаних навколо голови.

Томас приголомшено спостерігав за цим. Раптово доктор Лівіт став між Томасом і хлопчиком, що наближався до нього. Одна з медсестер закричала:

— Мінхо! Зупинися! Ти ще не в змозі…

Але крики ніхто не слухав

Мінхо. Хлопця звали Мінхо. Тепер він знав імена двох дітей.

Хлопець врізався у доктора Лівіта, ніби не бачив його. Очі Мінхо були приковані до Томаса, і горіли жахом.

— Не дозволяй їм зробити це з тобою! — заверещав він гамселячи Лівіта, який відводив руки хлопчика за спину. Мінхо був замалий щоб звільнитися від чоловіка, але він не здавався.

— Що… — ледве чутно прошепотів Томас. Він підвищив голос — Що коїться?

— Вони щось засовують у наші голови! — заверещав Мінхо не відриваючи шаленого погляду від нього. — Вони казали що це буде не боляче, було боляче! Було боляче! Вони просто купка брехливих…

Мінхо не встиг сказати останнє слово, бо медсестра щось вколола йому в шию і він повільно ковзнув на підлогу. Невдовзі його занесли назад до кімнати з якої він вибіг.

Томас поглянув на Лівіта.

— Що вони з ним зробили?

Лікар виглядав надзвичайно спокійним. Він просто сказав

— Не хвилюйся, це лише реакція на наркоз. Не хвилюйся.

Здається він любив цю фразу.

***

Томас задумався про втечу. Він міркував про це весь час поки Лівіт відкривав двері, і він увійшов до кімнати, коли почув як двері зачинилися за його спиною.

«Я просто боягуз» — думав Томас. «Я так нічого і не дізнався про того хлопця, Мінхо.»

Це безперечно була лікарняна палата. Там було два ліжка, зашторені, щоб можна було побути на самоті. Штори на ліжку зліва, були відкритими, демонструючи новеньке ліжко. А праве ліжко було зашторене. Томас міг розрізнити силует людини, що лежала там. Найдорожче, найсучасніше медичне обладнання, яке він коли-небудь бачив, заповнювало кімнату. Лівіт вже стояв перед одним з пристроїв, переглядаючи діаграми і вбиваючи інформацію.

Томас знову поглянув на зашторене ліжко. Лівіт буд десь за шість-сім метрів від нього, занурений у роботу над діаграмами.

«Я повинен поглянути на людину за завісою» думав Томас. Він не міг згадати, щоб йому справді чогось так сильно хотілося.

Лівіт нахилився до екрану, читаючи щось написане дрібним шрифтом. Томас цим скористався. Він підкрався до ліжка і різко відсунув штору. На ліжку лежав інший хлопець , що мав коротке золотисте волосся, закриті очі, і ковдру, що прикривала його до самого підборіддя. Лівіт за мить вже був поруч. Він незграбно заплутався у шторі. Він схопив Томаса за руку і поволік від ліжка. Але Томас вже побачив хлопчика. І дуже добре він побачив дві речі.

По-перше у нього як і у Мінхо була пов’язка на голові, і яскраво червона кров просочувалася крізь неї.

А по друге він побачив ім’я на моніторі.

Ньют.

Тепер три.

Тепер він знав три імені.