Розділ 8

224.9.2 | 8:42

— Про що ти тільки думав? — запитав Лівіт. Він провів Томаса назад до порожнього ліжка. — Нам потрібно дотримуватися медичного протоколу, санітарних правил, і всіх можливих заходів безпеки. Невже ти навіть не усвідомлюєш цього?

Томас мало не засміявся почувши таке питання.

— Ем… ні, — відповів він і у його словах не було ні краплі сарказму. Йому і десяти років не було —  звичайно він не усвідомлював цих речей!

— Цей хлопець пройшов операцію. Він дуже слабкий. А навколо мікроби. Чи ти і про мікробів не знав? — говорив Лівіт, жахаюче спокійно. — Про віруси, як Спалах?

— У мене імунітет — пробурмотів Томас — Невже не всі імунні?

— Більшість з вас, — Лівіт запнувся, зітхнув і вщипнув себе за перенісся. — Забудь. Просто… будь ласка більше не заходь за ту завісу. Це тобі зрозуміло?

Томас кивнув.

— Хвилинку. Треба починати готувати тебе, — Лівіт підняв руки і оглянув кімнату — За півгодини тут буде хірург.

У животі неначе бульбашка почала наростати паніка.

— Аа, той хлопчик… Мінхо… він правду казав? Хочете зробити щось жахливе з моєю головою?

— Не жахливе, — заперечив Лівіт, у його голосі хлопець відчув що терпець чоловіка уривається. Лікар відкрив один із ящиків і дістав льняну одежу. — Дещо життєво важливе. Повторюю тобі, у Мінхо просто своєрідна реакція на медичні препарати, які ми йому давали. Таке трапляється дуже рідко. Ми прослідкуємо щоб тобі дали правильну дозу. Обіцяю, — він зупинився і повернувся до Томаса. — Слухай, ти ж все розумієш. Ти знаєш , що імунний до Спалаху. Ти знаєш що людство у скрутному становищі. Я правий? Ти ж знаєш про це?

Томас знайшов лише одну відповідь на це:

— Угу.

— Виходить, що ти розумієш чому нам так важлива співпраця з тобою, — Лівіт кинув йому лікарняну білизну. — Ми вивчаємо зону ураження імунних, щоб знайти ліки. Ти маєш імунітет. Сьогодні ми лише помістимо у твою голову маленький пристрій який допоможе нам зрозуміти що дає тобі захист від Спалаху. Обіцяю, ти швидко одужаєш і будеш тільки радий, що ми зможемо краще відслідковувати активність твого організму. Нам більше не треба буде постійно проколювати твою руку для цього! — останнє речення пролунало з перебільшеним ентузіазмом. — Це вже непогано ,так?

Томас одночасно знизав плечима і кивнув. Цей чоловік привів доволі вагомі причини для втручання у мозок дитини. Він опустив голову і взяв білизну.

— Тут поблизу є ванна кімната, — Лівіт вказав на двері в кутку. — Чому б тобі не перевдягнутися там і не повернутися в ліжко. Я тобі слово даю, що все буде чудово. Ти будеш у відключці і нічого не відчуєш. Пару днів головних болей ось і все. А у нас є таблетки від цього. Гаразд?

— Гаразд, — Томас зробив крок до ванни і раптово почув дівчачий вереск з коридору. Він зустрівся поглядом з Лівітом. Вони довго так стояли, чекаючи хто перший поворухнеться. І це зробив Томас.

За мить він вже був біля дверей. Він відчинив їх і практично вистрибнув у зал, відчуваючи, що Лівіт вже на хвості. А за кілька метрів вже розвивалася знайома ситуація. Двоє санітарів — чоловік і жінка — тягли дівчину з каштановим волоссям, вона весь час пручалася і верещала. Це була вона. Та сама дівчина з кімнати 31 К. Тереза.

У тому що зробив Томас потім, не було ні краплі здорового глузду. Він побіг за нею. Страждання на її обличчі, її нажахані очі, нарешті, розірвали пузир паніки, що набухав всередині.

— Відпустіть її, — закричав він одночасно з Лівітом, який наказував йому повернутися.

Санітари обернулися, щоб поглянути на Томаса, і їх обличчями промайнула зацікавленість, можливо навіть веселощі. Це тільки ще більше розгнівало його. Він розігнався розуміючи, що з цієї витівки нічого хорошого не вийде. Але він хотів показати Терезі, що він хоча б спробував врятувати її.

В останню секунду він стрибнув, витягнувши руки, ніби він став супергероєм, і  взмозі впоратися з двома.

Один із санітарів підставив плече, для захисту, в нього Томас і врізався. Щока та вухо вибухнули гострим болем. Світ перегорнувся догори-дригом і він впав на землю. Він так сильно вдарився носом об стіну що на мить втратив свідомість. Він перевернувся і підняв очі. Обидва санітари дивилися на нього ніби запитуючи «Ти ненормальний?» Навіть Тереза перестала боротися, але її обличчя виражало щось, зовсім інакше: благоговіння. Захоплення. Може навіть усмішку?

Поруч виникнув Лівіт, нависаючи над хлопцем зі шприцем у руках.

— А я думав, що ми домовилися, синку. Я справді сподівався, що цього не доведеться робити.

Він присів і застромив голку у шию Томаса, натискаючи на шприц великим пальцем і вприскуючи якусь речовину.

Перш ніж втратити свідомість, Томас знову поглянув на Терезу, і на секунду їх очі зустрілися. Світ вже плив перед його очима коли її потягнули геть, але він чітко чув те що вона промовила до нього.

— Колись ми станемо сильнішими.

***

Йому снився божевільний сон.

Він летів за допомогою дивної машини прив’язаної до його спини. Він розглядав світ під собою, зруйнований і мертвий. Він бачив маленькі силуети, що бігли по піску. Потім вони почали зростати, наближаючись до нього. Томас роздивився крила, огидні обличчя і руки, що тягнули до нього монстри.

На щастя цей сон закінчився перш ніж його розірвали на шматки. Тепер йому снився наступний і приємніший.

Томас, його матір, його батько. Пікнік. Біля річки. Він не знав чи це були спогади, чи це був лише сон але він насолоджувався ним. Біль, що ніколи не мине, вибухнув у грудях.

У якусь мить йому почала снитися Тереза. Загадкова дівчинка, що жила так близько — буквально за сусідніми дверима —  а вони перемовилися лише реченням.

Колись ми станемо сильнішими.

Він чіплявся за ці слова. Він уявляв як вона повторює їх знову і знову. Вони звучали так… непокірно. Тепер вона подобалася йому ще більше. У його сні, він і Тереза разом сиділи в одній кімнаті. Його кімнаті. Він на ліжку, а вона у кріслі. Вони мовчали… просто сиділи. Разом. Він так розпачливо хотів товариства, що бажав, аби операція продовжувалася вічно. Йому хотілось заснути назавжди.

Але Тереза почала знову і знову повторювати його ім’я. Тільки це був не її голос. Десь на підсвідомості він розумів що відбувається і від цього його серце обливалося кров’ю. Чим більше він хапався за видіння, тим швидше вони згасали. Скоро, настала лише темрява і голос повторючий його ім’я.

Час прокидатися.

***

Він відкрив очі і примружився від яскравих вогнів палати. Над ним стояла жінка. Доктор Пейдж.

— Докт… — почав було він але вона зупинила його.

— Тссс… не кажи ні слова, — вона посміхнулося і хлопець відчув що все гаразд. Доктор Пейдж ніколи не завдала б йому шкоди. Ніколи. — Ти все ще під великою дозою медикаментів. Ти будеш наче п’яний. Лягай і насолоджуйся ефектом ліків, — вона засміялася, що справді рідко траплялося.

Томасу здавалося, що він мирно плаває. Тепер інцидент з Терезою здавався йому навіть смішним. Він міг тільки уявляти про що думали санітари коли побачили маленького хлопчика, що біжить на них, підскочивши неначе супер герой. У всякому разі він показав Терезі що йому не байдуже. Що він сміливий. Він щасливо зітхнув.

— Нічого собі, — усміхнулася доктор Пейдж вивчаючи екран приладу. — Ти серйозно віднісся до моєї поради.

— Що зі мною? — невиразно промимрив Томас

— О, а тепер ти ігноруєш мою пораду. Я казала помовчи.

— Що… зі мною? — знову запитав він.

Доктор Пейдж повернулася до хлопця обличчям і сіла на ліжко. Його тіло занило, коли матрац трохи змістився. Але цей біль був тупим і далеким.

— Психодум тобі розказав про те що ми збиралися зробити, правда? — запитала вона. — Доктор Лівіт? – вона озирнулася ніби хотіла переконатися , що він не повернувся до кімнати. Його тут не було.

Томас кивнув.

— Але…

— Знаю. Звучить жахливо. Засунути щось тобі всередину, — вона знову усміхнулася — Але ти ж трохи довіряєш мені, так?

Томас знову кивнув.

— Це буде набагато краще для тебе, і для всіх в майбутньому. Тепер ми можемо вимірювати активність зони ураження набагато швидше і ефективніше. Крім того, тобі більше не доведеться так часто приходити до лабораторії щоб здавати проби. Все буде моментально, в режимі реального часу. Повір, ти будеш тільки радий, що ми це зробили.

Томас мовчав. Він не відповів би навіть якби міг нормально говорити. Те що вона сказала мало сенс. Переважно. Він лише не міг зрозуміти, чому Мінхо та Тереза так казилися. Напевно їх операції пройшли не так гладко.

Доктор Пейдж встала з ліжка і погладила Томаса по руці.

— Гаразд, юначе. Час дозволити цим пігулкам приспати тебе. Ти будеш млявим ще пару днів. Насолоджуйся відпочинком.

Вона вже збиралася піти, але озирнулася і повернулася до ліжка. Вона нахилилася і щось зашепотіла Томасу на вухо. Але він вже стулив очі і світ швидко блякнув. Він почув тільки слова “сюрприз” і “особливий“

Потім він почув кроки та м’який удар дверей, коли вони зачинилися за нею.