Розділ 13

224.10.15 | 12:58

Так швидко Томас не думав ніколи в своєму житті. Перш ніж відповісти Ньюту, він встиг обміркувати тисячу речей за дві-три секунди. Чи варто йти з хлопцем, чи краще грюкнути дверима у того перед носом? Чому Ньют з’явився саме тієї ночі, коли Томас з’ясував, що двері не замкнені і збирався вийти? В такому місці як БЕЗУМ, він перестав вірити у збіги – все було свого роду випробовуванням. Що цей хлопець хотів показати йому? Це пастка? Чи варто запросити його до кімнати і влаштувати допит? А якщо…

— Гаразд, — нарешті сказав Томас, і вийшов в коридор. Він зачинив за собою двері, і швидко перевірив, чи вони не замкнулися. Цього не сталося. Він повернувся до Ньюта і запитав:

—Можна взяти Терезу з собою? Вона моя сусідка.

Ньют роздратовано фиркнув:

— Це вам не піжамна вечірка.

Але потім він глузливо посміхнувся:

— Насправді, я спершу розбудив її, а потім пішов до тебе. Вона одягається. Беремо її і йдемо. У нас є лише одна-дві години.

Все ще спантеличений Томас, підійшов до кімнати 31К і відчинив двері. Жодні двері були не замкненими? Серйозно? Коли він увійшов, Тереза вже була повністю одягнена і сиділа за столом. Вона негайно підвелася, і насторожилася, поки не помітила, що самозванцем був Томас.

— Що… — почала було вона, але запнулася. — Ти знаєш… — вона знову зупинилася на півслові.

— Я знаю лише, про те, що у коридорі на нас чекає хлопець на ім’я Ньют, — відповів Терезі Томас — і він каже, що має дещо нам показати. Я думаю треба піти.

Перш ніж він закінчив речення, вона вже була поруч і відкрила двері.

— А, ну добре, — сказав він і попрямував за нею у коридор.

—  І знову здрастуй, — сказала вона Ньюту, той дружньо кивнув.

— Ми чули про вас двох, — сказав хлопець — і тих Ариса і Рейчел.

Якби вираз його обличчя не був таким добрим, Томас би запідозрив щось не те в його словах.

— Що відбувається? — запитав Томас. — Це взагалі нормально? А якщо нас зловлять?

— Не скигли, — відповів Ньют. — Якщо і зловлять, що вони нам зроблять? Замкнуть у кімнатах?

А Томас знав, що вони точно зроблять. Вони знищать можливість попрацювати над лабіринтами. Напевно, це була жахлива ідея. Він спробував поглядом передати свою думку Терезі. 

— Логічно, — зауважила Тереза, ігноруючи погляди Томаса. — Ходімо, — вона запнулася. — Постривай, а куди ми знову йдемо?

Ньют реготнув.

— Все по порядку. Давайте зустрінемося з Албі та Мінхо.

Почувши це, Томас і не думав відмовлятися.

***

Коли Ньют провів їх крізь різні зали, двері і сходи, чоло Томаса вже заливало потом. Навіщо знадобився лабіринт, якщо заклад і сам такий заплутаний? Томас постійно очікував, що у будь яку мить поруч виникне доктор Лівіт, чи хтось гірше і спіймає їх на гарячому. Того дня, все покращилися — він справді боявся знищити це. Хоча, з іншого боку, він має право на власне життя. Було приємно ризикувати, стояти на краю прірви.

Вони опинилися в тьмяно освітленому залі на найнижчому поверсі. На останній двері був напис: “ОБСЛУГОВУВАННЯ”.

— Це наше улюблене укриття, — гордо промовив Ньют. Він відчинив двері і провів дітей в простору, запилюжену кімнату, заставлену дерев’яними столами і прибиральним обладнанням, коробками і ще мільйоном усякої всячини.

— Народ, як ся маєте?

Це привітався Мінхо, — той самий хлопець, якого Томас зустрів у коридорі того шаленого дня, коли їм вставляли імплантати. Зараз він виглядав радісніше, не верещав і не волав наче настав кінець світу. Томас навіть здивувався, що згадав про те важке випробовування.

— Може годі говорити “народ”? сказав старший, темношкірий хлопець. Томас ніколи не бачив таких мудрих очей. — Це не смішно, і це справді дратує.

Мінхо не зважав на докір. Широко посміхаючись, він підійшов до Томаса і Терези і обійняв їх. Цього вони аж ніяк не очікували. Але Томас мусив визнати, що йому було приємно. Якою б доброю не була доктор Пейдж, він вже давно не відчував такого тепла. Напевно з тих пір, як він попрощався з матір’ю.

Здавалося, Тереза як і він була приголомшена, але вона легенько посміхалась.Вони були задоволені.

— Ви крутіші ніж я думав, — сказав Мінхо і відступив. —  Я чекав на двох кривозубих кретинів з сальним волоссям, що цитують Шекспіра і виписують собі на руки математичні формули. А ви виглядаєте досить непогано!

— Дякую? — ніби питаючи промовив Томас.

Інший хлопець виступив вперед і відштовхнув Мінхо.

— Я Албі, — сказав він — Приємно познайомитися, друзі. Зараз Мінхо дійсно мав рацію. Після всіх слухів про вас, поважних людях, ми і не знали чого чекати. Ось чому сьогодні ми привели вас сюди. Щоб поглянути на вас. Приємно бачити, що ви виглядаєте не так вже й погано.

Тепер настала черга Терези, подякувати “зі знаком питання”. Всі засміялися і це трохи розтопило лід.

— Тож, — сказав Томас, не знаючи з чого почати — як давно ви ось так блукаєте? Це явно вже не перший раз.

— Ні-і, — відповів Албі, — це так нудно, слідувати всім правилам, виконувати всі накази. І, так, ми розуміємо, що вони можуть слідкувати за нами — ми не ідіоти. Але ж, поки вони не вийдуть і не скажуть нам зупинитися, ми не зупинимося, — він повернувся до Мінхо і Ньюта — Правильно, хлопці?

Мінхо схвально кахикнув, а Ньют ліниво показав великий палець.

— Про які слухи ви говорите? — запитала Тереза. — І чому ми ізольовані від вас? Здається, що ви троє вже давно знайомі. Ми з Томасом тільки зустрілися. — вона поглянула на нього. Томас зрозумів, що вона мало не згадала про лабіринти, але вчасно зупинила себе. Лабіринти поки будуть їх секретом.

Ньют сидів на табуреті і відповідав на її запитання:

— Чесно кажучи, ми не знаємо чим ви та ті двоє інших відрізняєтесь. Решта вже більше року разом ділять кафетерій та відвідують заняття. Як я розумію, ви чи дурніші, чи розумніші за нас.

— Зрозуміло, що розумніші, — сказала Тереза. Її зухвала відповідь всіх спантеличила, але потім Албі хлопнув і розсміявся, атмосфера стала ще більш дружньою.

— Чуваки, а ви мені подобаєтеся — сказав він.

— Послухайте, — мовив Мінхо — я б хотів сказати, що ми просто люб’язно запросили вас сюди, та, я гадаю, ви розумієте, що у нас є причина.

— Звичайно, — швидко відповіла Тереза.

Мінхо кивнув, кинувши оцінюючий погляд.

— Добре. Добре. У нас є ідеї. Плани. Нічого надійного. Нічого занадто шаленого. Але інформація – головне, і ми почуваємося, наче сліпі не знаючи вас двох. Гадаю, так буде, поки ми не довіримося один одному.  Справедливо?

— Справедливо, — відповів Томас. — Ми розкажемо вам, що знаємо, якщо ви розкажете, що знаєте ви.

Мінхо усміхнувся:

— Чудово. Але давайте не квапитися. У нас ще буде багато шансів побалакати. Для початку ми хочемо лише познайомитися, може ще показати вам околиці. По розважатися. Серйозно поговоримо пізніше. Коли ми краще вас дізнаємося. Згодні?

Томас і Тереза поглянули один на одного і знизали плечима. Вони повернулися до хлопців і погодилися.

Ньют зіскочив зі стільця і підійшов до дверей.

— Забираймося звідси поки на нас не напала клаустрофобія, — сказав він. — Я знаю звідки треба починати екскурсію. Давайте покажемо їм групу Б.