Розділ 15

224.10.20 | 12:15

Ньют запевняв їх, що готував щось особливе. Щоразу коли Томас чи Тереза запитували його, що, він показував дратуючий жест “рот на замок” — складав пальці і ніби закриваючи на невидиму застібку, проносив їх повз рот. Блиск його очей показував, він насолоджується кожною миттю цієї “тортури”.

Незалежно від того, куди вони прямували щоночі, вони завжди збиралися в кімнаті обслуговування на найнижчому поверсі. Ця запилюжена стара кімната стала свого роду штабом для них. Після їх третьої вилазки, Ньют припинив проводити туди Томаса і Терезу — вони знали свій власний шлях — і хвилювання, коли Томас скрадався темними залами БЕЗУМу, з кожним разом ставало усе приємніше.

Він легенько постукав у двері Терези і вона миттєво відчинила. Вона обережно висунула голову і оглянула коридор, аби переконатися, що все чисто.

— Гаразд, — сказала вона, коли приєдналася до нього четвертої ночі. Вона не могла приховати посмішки, що розквітала на її обличчі. — Як думаєш, що станеться сьогодні?

Вони рушили.

Томас показав Ньютів жест “рот на замок”, за що і отримав кулаком під ребра.

— Оу, — зойкнув він, і вони прискорилися.

***

Коли вони зайшли у кімнату обслуговування, Мінхо та Албі боролися. На мить Томасу здалося, що це справжня бійка, але потім Албі випустив смішок, і фиркнувши глузливо штовхнув Мінхо в спину.

— Не цього разу, шмаркач! — заволав Албі. Він притиснув груди Мінхо передпліччям. Ньют тричі тупнув по підлозі.

Албі підстрибнув, і підняв руки у переможному танці.

Обтрушуючись, Мінхо піднявся на ноги. Він зронив кілька слів, які Томас колись чув від свого батька, а потім дуже нещиро додав:

— Молодчина.

Здається, Албі сприймав це все як комплімент. Це означало, що він виграв.

— Тоді гаразд, — сказав Ньют, потягуючись і позіхаючи. — Берімося до праці?

— Який величезний сюрприз чекає на нас цієї ночі? — запитав Томас. — Куди підемо?

Ньют підняв очі на стелю.

— Ну, ми обійшли це місце від початку до кінця.

Томас ледве стримувався, щоб не зиркнути на Терезу. Справа в тому, що Ньют і його друзі і не здогадувалися, що було сховане у них під ногами. Довіряли вони їм, чи не довіряли, Томас і Тереза ні в якому разі не могли розказати про печеру з лабіринтом. Він був вражений, що решта, ще самі не дослідили їх під час блукань. А там два лабіринти. Як Ньют і його друзі не натрапили хоч на один з них?

— Томмі?

Томас помітив, що Ньют, піднявши брови, дивиться прямо на нього.

— Вибачте, — зніяковіло сказав він. — Втикнув на секунду. Що ти сказав?

Ньют застережливо похитав головою.

— Спробуй взяти себе в руки, Томмі. Ви готові опинитися просто неба?

***

Вони піднялися по драбині, схованій за бетонною стіною. Її первісна ціль, залишалася загадкою для Томас. Ця будівля була побудована ще до створення організації БЕЗУМ. Виникало зловісне відчуття, що цю драбину поставили тут без дозволу первинних креслярів чи власників.  Поставили для підступної затії.

Вони піднімалися, сходинка за сходинкою, вище і вище, і Томас вже задихався від пилу. Якось, він йшов останнім і застряг. Над ним було четверо людей, що зіскобували прилиплий бруд, гравій і все що назбиралося там протягом багатьох років. Впало навіть пару цвяхів, один мало не виколов йому ока.

— Хлопці, можна обережніше? — неодноразово шипів він на групу. Але єдиною відповіддю було —гигикання, і він був абсолютно впевненим, що його винуватцем був Мінхо.

Нарешті піднявшись десь на десять поверхів, вони дійшли до сталевої платформи, що ледве витримувала їх п’ятьох. Зліва у цементній стіні, неначе гнилий зуб, знаходилися важкі погнуті, поіржавілі металеві двері. Єдина річ на цих дверях, що не виглядала старезною і сторічною, була начищена срібна і блискуча від використання ручка.

— Хлопці, скільки разів ви вже це робили? — запитала Тереза.

— З десяток? — відповів Албі. — Чи може п’ятнадцять? Не знаю. Ви не уявляєте, як приємно вдихнути свіже повітря. Скоро самі переконаєтесь. О, чувак, а звук океану вдалині. Що може бути кращим?

— Я гадав, що зовнішній світ перетворився на пустелю, — сказав Томас, а метеликів у його животі було більше ніж за все життя. — Радіація, спека і все таке? Такі незначні, маленькі штучки? Їх ще сонячними спалахами називають.

— Ми ще не кажемо про кранків, — додала Тереза. — Звідки ви знаєте, що там немає кранків?

— Агов, народ, — сказав Мінхо, піднімаючи руки ніби прохаючи зупинитися. — Гадаєте, ми бовдури? Ми б ходили туди п’ятнадцять разів, якби кранки нам кожного разу відривали пальці або якби ми мучились від радіації? Ходімо.

Ньют помахав пальцями перед обличчям Томаса.

— У мене досі всі.  А за ті, що знизу я вже не хвилююся.

Томас вибухнув сміхом і забризкав усіх слиною.

— Вибачте, — сказав він, витираючи губи рукавом.

Албі заговорив серйозніше:

— Ситуація поліпшується. До того ж, ми ближче до півночі, тут зашкодило не так сильно. Пару разів ми бачили сніг на деревах.

— Сніг?! — повторила Тереза, так шоковано, ніби він сказав “НЛО”. — Ти серйозно?

— Угу.

— Годі, базікати, — сказав Ньют. — Мінхо відчиняй.

— Так сер! — гаркнув Мінхо. Він схопив ручку і стогнучи від натуги, штовхнув двері. Пролунало гучне металеве брязкання. Двері зі скрипом відчинилися.

Потужний вітер увірвався на драбину, повітря вирвалося з закритого комплексу, на свободу. Проносячись повз Томаса, він пошарпав його одяг, і вкрив щоки хлопця рум’янцем і той в очікуванні ледве міг тримати себе в руках.  Спочатку вийшов Мінхо, потім Албі. Ньют жестом наказав Терезі рушати наступною. Вона востаннє зиркнула на Томаса і пішла. Здавалося, її очі розповіли йому багато речей, але він не зміг розшифрувати жодної.

— Ти наступний Томмі, — сказав Ньют. — Постарайся не розтрощити свою голову, гаразд?

Томас прослизнув крізь маленький отвір і вийшов на широку бетонну платформу.  Свіже, прохолодне повітря. Спогади про час до БЕЗУМу, коли йому дозволяли виходити на вулицю, повернулися до нього, з усім теплом, жаром і потом. Це було дивно, але фантастично, зробити ковток такого свіжого повітря і чути, як вдалині океанські хвилі б’ються об скелі. Все було як і передбачував Албі.

— Ну, шо думаєте? — поцікавився Мінхо.

Хоча Томас і не міг побачити багато у темряві, він озирався по сторонам. Вогні, що світили десь зверху, ще більш осліплювали його. Все що він бачив була платформа та її перила, що плавали у морі темряви. У небі виднілися ледь помітні зірки.

— Майже нsчого не видно, — після хвилини мовчання, відповів Томас. — Але чувак, це неймовірно.

— Я ж казав, — сказав Албі. По його голосу, Томас зрозумів, що той посміхається.

— Тут є водостічна труба, — сказав Ньют перехиляючись через перила в кутку платформи. — Там виступи, бачите? Так легше спуститися, але трохи важко підніматися назад. Але, вам корисно попотіти.

— Давай покажемо їм ліс, — сказав Мінхо. — Можливо пощастить і ми побачимо оленя. І можливо він дозволить погладити себе.

Томас вирішив, що ніколи не буде впевненим, жартує Мінхо чи ні. Він завжди використовував той же тон — його слова завжди звучали весело — незалежно, від того, що він казав.

Албі переліз через перила і почав спуск. Тепер Ньют наказав Томасу іти другим. Коли він чіплявся за виступи на трубі, пальці шалено пекли. На щастя, цей шлях був коротшим за підйом по драбині в будівлі. Коли ноги Томаса нарешті приземлилися на м’який грунт, йому здалося, що він ступив на чуже планету.

Він став поруч з Албі, і вони зачекали поки решта приєднається до них. Снігу не було, але морозне покусування повітря натякало, що він десь недалеко.

— Що там? —Томас, вказав на широкий простір просто неба, що закінчувався темною стіною лісу. — Ми дійсно можемо просто піти? Навіщо тоді взагалі повертатися?

— Повір, – відповів Албі — ми про це думали. Ми говорили про те, щоб зібрати купу їжі і втекти. Але… шанси, чувак. Хтозна, як довго ми протримаємося. До того ж, нам набагато краще в будівлі. Ми ситі, в теплі, немає кранків… Але ми все ще думаємо над цим.

Здавалося, він знав більше але вирішив не ділитися цим.

Останньою, хто зістрибнув за декілька футів від дна труби, була Тереза. Томас побачив, як Албі відкрив рота, щоб щось сказати. Але не встиг він вимовити і слова, як звідусіль запалилися вогні і було чутно декілька ударів, неначе хтось натискав на велетенські вимикачі. Осліплений яскравим світлом Томас прикрив очі, і обертався по колу, але нічого не зміг роздивитися.

Примруживши очі, він поступово зміг розрізнити три фігури, що виднілися в сліпучому світлі. Стискаючи якусь зброю вони наближалися, і Томас роздивився, що вони були одягнені у форму і шоломи. За ними з’явився четвертий чоловік і коли той наблизився, Томасу здалося, що його нутрощі розїдає отрута. Це був чоловік, котрого Томас не бачив з дня свого іменування.

Рендалл. Виявилося, що він покінчив з зеленими комбінезончиками.

— Діти, вам заборонено бути тут, — сказав він. Здавалося, що він засмучений. — Але не думаю, що вам треба це казати. Ви достатньо кмітливі, щоб самостійно це зрозуміти. Здається, доведеться дати вам урок про небезпеку зовнішнього світу, — його промова мала дивний ритм, ніби він казав те що завчив і тренував заздалегідь

Він вказав на Ньюта.

— У  нього немає імунітету — поверніть його до своєї кімнати і покличте лікаря, щоб його перевірили. Негайно!

Один з охоронців рушив до Ньюта, а Рендалл голосно зітхнувши, махнув рукою на Томаса та інших.

— А решту відведіть до ям з кранками.