225.05.11 | 6:13
Декілька місяців потому, у Томаса був один з найгірших днів.
Все почалося з найбільшої за весь цей час кількості медичних дослідів. У нього взяли не лише кров, як було зазвичай, а і плазму, а потім він цілих сорок п’ять хвилин провів на біговій доріжці, що здавалося була прикріплена до нього принаймні сотнею датчиків. Протягом усього досліду у нього нестерпно болів живіт. Здавалося, що у нього штиркають ножами, з настанням дня, все погіршилося. До всієї цієї тортури додався ще й головний біль, що змусив хлопця відпроситися раніше з уроку пана Гланвіла. Він навіть не звернув уваги на осудливий погляд вчителя. Потім пані Дентон надіслала йому записку, у якій розказувала, що її засмутило, те що він пропустив заняття, за основу якого лежало чітке послання.
З тих пір, як всі вирішили, що то була “спроба втечі”, вчителі та інші робітники закладу стали поводитися трохи холодніше. Навіть доктор Пейдж, котра завжди була такою люб’язною з ним — тепер її посмішка була не такою щирою. І щось було у її погляді, ніби вона знала тисячі речей, яких не знав він, і частина її хотіла поділитися цим.
Але б Томас з радістю б терпів судоми у шлунці та пекельний головний біль хоч кожного дня, якби знову зміг побачитися з друзями. Кожного разу коли він згадував їх імена, йому перехоплювало подих. Як же весело йому було ті кілька ночей, які вони провели разом. Тоді вся самотність буття об’єктом БЕЗУМу на деякий час відступила. Останнім часом припинилися і зустрічі з Терезою, і він дійсно хвилювався, що праця в печері також відмінена.
Дні коли вони збиралися на найнижчому поверсі пройшли вже дуже-дуже давно. Напевно якась космічна катастрофа назавжди змінила звичайний плин часу, розтягнувши його.
Тієї ночі, Томас лежав у ліжку, а його нез’їдена вечеря стояла на столі. Протягом багатьох годин, він не спробував ні шматочка, у шлунці вже точно не було ні крихти. Хлопець був порожнім в усіх сенсах.
Він був виснаженим, але заснути не міг. Замість цього він заплющив очі та прислухався до свого дихання.
У його голові щось гуділо.
Він сів, озираючись по кімнаті. Він почув… ні скоріше… відчув… гудіння десь глибоко у пульсуючому болю всередині черепа, що переслідував його весь день. Він потрусив головою і притиснув пальці до скронь. Тільки він встав, щоб покликати доктора Пейдж і попросити у неї щось, що вирубить його на ніч, як гудіння повернулося, цього разу сильніше.
Він впав на ліжко і згорнувшись калачиком, провів руками по обом сторонам голови. Насправді гудіння не завдавало йому болю. Але воно було таким дивним, таким чужим. Яке дурнувате випробовування видумав БЕЗУМ цього разу?
Бзз. Бзз. Бзз.
Кожного разу все сильніше та голосніше. Здавалося, хтось проникав у його тіло. Це налякало його, змусило подумати про кранків. Божевілля. Чути та бачити те чого насправді не було.
«Можливо вони збрехали нам — думав він. — Можливо ми не маємо імунітету. Вони сказали що Ньют не мав. Чи можливо, що…»
БЗЗ.
Він перевернувся на спину і втупився у стелю, все ще стискаючи голову руками, неначе це могло якось допомогти. Доктора Пейдж. Він мусив покликати доктора Пейдж.
«Томасе.»
Тепер це був голос. Але водночас і не голос. Вібрація, гуркіт всередині мозку, тривога, що з гудіння перетворилася на слово. Він повільно встав, розставивши руки, аби не втратити рівновагу.
«Томасе, це я Тереза.»
Він божеволів. Він дійсно божеволів. А це найочевидніший і розповсюджений симптом — голоси у голові.
— Е-е… — сказав він вголос.
«Воно працює? Воно працює?»
Хлопець відчув, як останнє слово, наче блискавкою, вдарило йому між очі. Біль збив його з ніг, і він повалився на підлогу. Світ ніколи не здавався йому таким рідким, неначе нічого твердого не існувало, ні форми, ні речовини.
— Тереза? — вголос запитав збитий з пантелику хлопець. — Тереза?
Відповіді не було. Звичайно її не було. Він збожеволів. У нього Спалах і скоро він стане кранком. Це кінець його життя.
«Послухай мене, — знову пролунав голос, здавалося, що кінь скаче у його голові. — Якщо ти мене чуєш, постукай в свої двері, я почую.»
Томас став на коліна. Він вирішив, що йому вже нічого втрачати, і поповз до дверей, а світ плив перед очима. Якби дивно це не звучало, дивний голос у його голові був неначе присутністю, і він не знав, як це пояснити, але здається, це була присутність Терези.
Він дістався до дверей, що здавалися високими, наче гори, бо він стояв на колінах.
«Томасе? — залунав голос. —Томасе, прошу. Прошу скажи, що це працює. Я з’ясовувала це місяцями. Якщо ти чуєш мене, постукай в двері.»
Останню частину, вона прокричала, і череп Томаса вразила ще серія ударів, неначе йому у голову застромили ножа.
Він опанував себе, підняв руки та вперся у двері. Тоді він стиснув кулаки. «Що ти робиш? — казав він собі — Ти забиваєш останній цвях на своїй труні під назвою Спалах. Якщо нічого не вийде, знай, ти дійсно божевільний».
І знову голос. Тереза.
«Томасе? Томасе? Постукай.»
І він зробив це. Він заніс кулаки над дверима, і вдарив по дверям, він гатив по ним, неначе це був його єдиний шлях до свободи. Взявся за гуж, не кажи, що не дуж. Він вичитав це прислів’я в однїй із книжок класики, які йому давали. Принаймні десять секунд, він гамселив кулаками по дверям поки не запекли кісточки пальців, і руки не почали боліти.
Тоді він знову впав на підлогу намагаючись перевести дух. У коридорі він почув крики, кроки, хтось йшов щоб перевірити його. Але перш ніж до нього зайшли у його голові пролунало останнє речення:
«Чудово, я чула, — тепер голос Терези звучав захоплено. — Пізніше, я навчу тебе так робити.»
А потім вона щезла. Не тільки її голос, а і її присутність. Щезла. Як погашене світло.
Двері відчинилися і увійшла доктор Пейдж.
— Що, заради всього святого, тебе непокоїть? — запитала вона.