225.05.12 | 7:44
Наступний день, був мукою для Томаса. Він не міг дочекатися, щоб побачити Терезу віч на віч — лише десять хвилин. П’ять хвилин. Йому достатньо буде лише поглянути їй в очі, запитати: “Це була ти?”. Йому б знадобилася лише мить, він так відчайдушно хотів почути “Так”. Протягом часу, коли він снідав, проходив дослідження, переходив з уроку на урок — у голові стояло одне запитання:
«Я божевільний?»
Він намагався запитати про свої переживання у доктора Пейдж, коли та вперше відвідала його зранку.
— Отже, звідки ви знаєте, що у мене імунітет? — запитав він, уважно слідкуючи за виразом її обличчя поки вона відповідала.
— Це досить просто, — невимушено відповіла вона, йдучи поруч по коридору. — У складі ДНК, крові та спинномозкової рідини всіх імунних є характерні показники. Таких показників немає у тих хто не має імунітету. Щоб зрозуміти це, нам знадобилося багато досліджень, але тепер ми у цьому абсолютно впевнені.
Він обміркував це. Здавалося, що вона справді каже правду.
— Крім того, — додала вона, — це вже точно підтвердилося у таких як ти та інших імунних яких ми зібрали.
— Що ви маєте на увазі?
— Ну, по скануванням вашого мозку, ми побачили, що вірус вже захопив його, оселився там. Але він все ще не заподіяв шкоди вашому тілу, розумовим здібностям, фізичним функціям. Вірус сидить у вас роками, без змін. Якщо це не якась масова мутація вірусу, яку не довели жодні наші дослідження, то ми можемо майже впевнено сказати з науковою та медичною точністю, що у вас імунітет.
Хлопець вирішив, що вона каже правду і кивнув.
— А як би вас шокувало, якби у мене скажімо, завтра з’явилися симптоми Спалаху? По шкалі від одного до десяти.
Вона поглянула на нього:
— Десять, Томасе. Я була б приголомшена. Така приголомшена, як якби у тебе почало рости третє вухо. А що сталося?
Він зупинився в коридорі та повернувся до неї.
— Докторе Пейдж. Ви присягаєтесь, присягаєтесь власним життям, що у мене імунітет? Що це не якесь… Не знаю, якесь випробовування? Я знаю, ви дуже любите випробовування. Звідки мені знати, що я не такий як Ньют? Неімунний?
Доктор Пейдж подарувала йому таку посмішку — таку посмішку, що завжди заспокоювала його.
— Я присягаюся, Томасе. Я присягаюся на незліченних могилах близьких, що померли… Присягаюся, я ніколи не брехала тобі. У тебе імунітет, так сказала наука та медицина. І якби був хоч натяк на загрозу твоєму життю, я б цього не допустила.
Він поглянув їй у вічі. Він усвідомив, що справді повірив їй і відчув тепло всередині — неначе впав шматочок стіни яку він побудував, щоб захиститися.
— Чому ти мене про це питаєш? — поцікавилася вона. — Що сталося?
Він мало не розказав їй правду. Про голос у голові. Він мало не розказав їй.
– Сни, — відповів він. — Мені усе ще сняться сни, про те як я божеволію. І найгірше, те що я не знаю чи не сталося цього насправді. Хіба кранки знають, що вони втратили глузд? Звідки нам знати, що ми не кранки?
Вона кивнула, ніби це було цілком слушне питання.
— Звучить як тема для уроку філософії. Гадаю таке заняття буде наступного місяця.
Вона знову рушила по коридору. Розмова була завершена.
***
Томас сидів у своїй кімнаті, міркуючи над ранковою розмовою з доктором Пейдж. Ще з побудки, він сподівався, що Тереза знову заговорить з ними, але водночас сподівався що вона цього не зробить. Напевно для нього це буде останнім знаком, що він інфікований та втратив здоровий глузд.
І чим більше він думав про це, тим сильніше вірив доктору Пейдж. Вона була такою щирою, а інакше, виходить, що вона найліпша у світі актриса. Зрештою, Томас вже просто стомився хвилюватися, він вимкнув світло і вирішив випробувати вдачу — спробувати заснути.
Через годину, або трохи пізніше, він тільки почав засинати, як Тереза знову заговорила з ним.
«Томасе, ти там?»
Це вже приголомшило його не так як першого разу. Тепер не було гудіння, до того ж він очікував цього десь на найглибшому рівні підсвідомості, тож це більше не збило його з пантелику. Проте, після її слів, сонливість як рукою зняло, він підвівся і сів за свій стіл.
— Я тут, — сказав він вголос, знову почуваючись бовдуром через це. Він і гадки не мав, як відповідати їй силою думки.
«Я відчуваю, ти намагаєшся відповісти, — мовила дівчина. — Ті імплантати які вони запхали нам у голови — я намагалася з’ясувати, що змінилося з того часу як вони зробили це, і коли я спробувала налагодити контакт з тобою, все стало на свої місця.»
Томас сидів і кивав, неначе лялька. Він усвідомив, що це дуже дивно, адже тепер він сприймає телепатичне спілкування з дівчиною, як щось нормальне
«Треба зосередитися, — продовжувала Тереза. — Спробуй знайти сторонній предмет у голові і зосередитися на ньому. Притисни його. Ти не зрозумієш, про що я поки не спробуєш сам.»
Вона говорила квапливо, і це вже було не боляче, але хлопцю досі було складно зрозуміти її.
— Гаразд, — сказав він, розуміючи, що дівчина не чує його.
«Спробуй, коли лягатимеш спати вночі, — сказала вона. — Я буду зв’язуватись з тобою щоночі, поки не почую відповіді. Не здавайся!»
Він відчував, яке значення вона надавала трьом останнім словам. Важливість того, що вона говорила. — Гаразд, — знову сказав він. Тоді згадавши її останні слова, він ліг на ліжко та став вовтузитися у своєму розумі.
***
Він працював над цим декілька днів та ночей, і це було найнеприємніше, що він коли-небудь робив. Він мав тільки власний розум, нічого фізичного. Можливо, якби можна було взяти скальпель та розітнути власну голову, було б легше знайти свого роду старовинний вимикач, на який треба натиснути. Але ж ні, він мусив закривати очі та уявними пальцями ритися у своїй голові.
doxycycline