226.11.14 | 5:52
— Зупиніть! — заволав Томас. — Зупиніть ту… штуку! — він намагався уявити, що за жахлива річ зараз вирветься на ззовні, і його фантазія справді розгулялась. — Я вже все зрозумів, гаразд!?
— Сядь! — гаркнув Рамірес і ставши позаду Томаса, схопив хлопця за плечі і силою штовхнув назад у стілець. Томас і не помітив, коли чоловік встиг підвестися.
Рендалл відвернувся від затуманеного екрану.
— Якщо ми не будемо виконувати свої погрози, — сказав він, — тоді, як взагалі, ми зможемо контролювати цей експеримент? Як що ми дозволятимемо людям тікати — або пробувати — без наслідків, про що це свідчитиме іншим об’єктам? Мінхо зробив свій вибір. А тепер станеться те, чому судилося статися.
— Прошу, — прошепотів Томас, відчуваючи як повільно загасає його бойовий дух. Мінхо — грубий, зухвалий, вічно-жартівливий Мінхо — мав такий нажаханий вираз обличчя, що Томас більше не міг дивитися. Він поглянув на кокон.
Туман вже достатньо розсіявся і хлопець побачив дві половини контейнеру, які лежали на підлозі. Томас мовчки спостерігав, як звідти, щось почало вилазити.
Чого б він не очікував, хлопець і уявити не міг, те що побачив потім. Це неможливо було описати — створіння було мокре та блискуче, частину його шкіри вкривали пасма волосся. Але там був і метал — іскристі сталеві кінцівки та гострі диски, що стирчали з тремтячої маси. Томас спостерігав, як потвора випала з краю контейнеру на підлогу, показуючи слизьке тіло завбільшки з невелику корову.
Спостерігаючи за цими… гидкими подіями, він здригнувся. Він озирнувся на Мінхо, хлопець, беззвучно кричав та бився в кайданах. Навкруги нього клубочився туман. Він плавав на фоні, танучи біля стелі.
Томас втратив останню краплю самоконтролю.
— Зупиніть ту штуку! — підводячись, заволав він. За мить поруч був Рамірес, який знову штовхнув його на місце. — Ви не маєте права!
Рендалл, що уважно спостерігав за Мінхо, зиркнув через плече і втомлено поглянув на Томаса.
— У нас немає вибору, — просто сказав він.
«Терезо! — закричав він силою думки. — Ти мусиш щось зробити. Вони прив’язали Мінхо до стільця і… ця… штука, цей монстр, зараз нападе на нього!»
Але слова якось дивно відлунювали у його голові. Здавалося, що з’явився якась перешкода, і все що він казав відбивалося від неї.
«Ну, звичайно, — подумав він. — Звичайно, БЕЗУМ могли відключити це. Вони могли коїти будь яку фігню, яку хотіли.»
Мінхо продовжував кричати та боротися. Він спромігся посунути стілець, відкидаючись назад, поки не вперся у найдальшу від гріверу стіну. На екрані зліва, щось промайнуло, безформний предмет з шипами, який тягнувся по землі. Прямо перед тим як врізатися у Мінхо, воно зупинилося. Металеві шипи зникли у шкірі цієї штуки і створіння випросталось.
Томас був у розпачі. На його очах, один з його небагатьох друзів був на порозі серйозних пораненнь, можливо навіть смерті.
— Рендалле! — благав він. — Послухайте! Прошу, просто… зупиніть цю штуку. Просто зупиніть! Просто… послухайте мене! Дайте, я скажу, і якщо ви не зміните свого рішення, ви можете почати знову. Прошу.
Тепер, частина тіла створіння почала зростати, і на місці минулих шипів, виникло декілька металевих відростків. Вони були твердими, вкритими різними смертоносними інструментами: лезами, пилками і пазурями, що клацаючи відчинялися і закривалися. Томас, мало не плакав, дивлячись, як зброя наближалася прямо до Мінхо
Томас спробував заговорити, якомога спокійніше. Він ковтнув повітря.
— Рендалле, прошу. Мінхо для цього занадто цінний. Якщо ви не зупините ту штуку, я вам більше не допомагатиму. Ні з чим. І мені плювати, що ви зі мною зробите.
Потвора встала на задні кінцівки, і тепер стояла за декілька футів над головою Мінхо. Металеві лапи, що тягнулися зі шкіри створіння і огортали Мінхо, оточували його, загнавши у пастку біля стіни, до якої він притулився.
— Рендалле, — ледве стримуючись сказав Томас. — Підіть зв’яжіться з доктором Пейдж. Психологами. Зв’яжіться з канцлером. Зв’яжіться з ними усіма! Я їм потрібен, і Мінхо їм потрібен. У нього завеликий потенціал, щоб через ваші покарання, змарнувати його тут.
Створіння підняло свої гострі кінцівки та леза почали безупинно обертатися, його лапи наближалася до чола Мінхо. Той щосили притискався головою до стіни. Томас побачив, як обличчя друга скривилося від жаху.
— Даю вам останній шанс! — заволав Томас. – Якщо він загине, я…
Він затнувся, бо Рендалл знову натиснув на кнопку виклику.
– Перерва, – трохи квапливо наказав він, неначе все зайшло задалеко і вже запізно зупинятися.
Потвора завмерла. Здригаючись, Томас глибоко зітхнув. Він відкинувся на спинку крісла і закрив голову руками. Він ледве стримався, щоб не розридатися.
— Будь ласка, дивись на нього, – спокійно мовив Рендалл. — Дивись на екран.
Томас підняв голову і зосередився на дисплеї з Мінхо.
— Ти бачиш? — запитав Рендалл. Він також спостерігав за Мінхо. Потвора наче ковдра, нависла над хлопцем. — Я ж казав, що ми, майже закінчили, ми майже довели до ідеалу найліпшого воїна?
Томас не бачив нічого, крім свого друга, що ледве уникнув смерті, та чоловіка, котрий здається втратив почуття реальності, якщо він взагалі колись його мав.
— Я думаю, ти і без слів усе зрозумів, — натхненно продовжував Рендалл, вимовляючи кожне слово з благоговінням. — Я хочу, щоб ти ніколи не забував те, що побачив сьогодні. Я хочу, щоб ти розумів всю могутність та небезпеку цих створінь. Динаміка твого співчуття, може стати одним з найбільших шматочків нашого пазлу.
Томасу було важко зосередитися на словах чоловіка. Все, що він міг робити, це дивитися на Мінхо, та його спітніле обличчя. Хоча леза припинили насуватися на хлопця, вони продовжували обертатися з шаленою швидкістю. Томасу стало важко дихати, знаючи, що лише одне слово з уст Рендалла, може покласти кінець життю Мінхо.
Чоловік знову натиснув на свою чарівну кнопку і сказав:
– Гаразд, ворушіться та покличте його назад.
За мить, металеві лапи грівера відсмикнулися від Мінхо та зігнулися, втягуючись у мокре товсте тіло. Здавалося, грівер розтанув, перетворившись на плаский шматок м’яса, потім він скрутився у роздуту покриту шипами кулю. Зрештою, воно покотилося поки не зникло з поля зору екрану. Томас поглянув на інший екран і побачив потвору, що втягуючи шипи, котилася до кокона, залишаючи за собою вологий слід. Потвора ще не встигла залізти у кокон, а той вже почав закриватися. Зашипіла пара, і за мить кокон закрився. Запала тиша.
Томас знову поглянув на Мінхо сподіваючись, що до друга повернулася хоч крапля звичної зухвалості.
Але не цього разу.
Мінхо низько опустив голову, а його тіло здригалося від ридань. Томас і сам печально опустив очі. Спустошений, він намагався зрозуміти, те що зараз побачив.
— Ходімо до твоєї кімнати, — мовив Рендалл. — Нам ще треба показати це ще трьом обьектам. І на твоєму місці, я б записав усе важливе, що зрозумів сьогодні.
Томас дещо прогавив:
— Зачекайте… що?
Рендалл пропустив слова хлопця повз вуха.
— Ти усвідомив, що ми б ніколи не дозволили гріверу поранити, чи тим більше, вбити Мінхо. Ти ж досить тямущий і зрозумів це так? Ми лише хочемо, щоб всі засвоїли цінний урок: треба дотримуватися правил. Вилазки на вулицю, а тим більш покидання закладу БЕЗУМ… Тепер ти знаєш якими будуть наслідки.
— А… — Томас був такий приголомшений, що не міг сформулювати питання, яке так хотів задати.
Заговорив доктор Лівіт.
— Не хвилюйся за свою сьогоднішню реакцію. Ми майже такого і очікували, а запал, з яким ти хотів врятувати свого друга, ми бачили. Запевняю тебе, психологи будуть зайняті весь день. Треба опрацювати багато інформації.
Нарешті Томас зрозумів про, що говорив чоловік.
— Що ви мали на увазі, коли казали, що покажете… це, ще трьом? — він жестом обвів всі екрани перед собою, дошку з керувальними механізмами та стелю. — Ви мали на увазі запис цього, правда?
Наступні пів-секунди здавалося, тягнулися вічно.
«Прошу, прошу, прошу — думав він. — Скажіть, що ви записали це на відео.»
— На жаль, моя відповідь — ні, — відповів Рендалл. – Буде ефективніше, якщо Мінхо пройде через це знову. — він зітхнув. — Багато разів, Томасе.