Розділ 26

226.11.14 | 3:17

Ще до світанку, вони прийшли за Томасом.

Рендалл, доктор Лівіт та Рамірес. Три мушкетери. Незважаючи на сонливість, Томас зрозумів, якщо ці троє прийшли разом, сталося щось справді жахливе. Чи станеться. За мить після того, як вони розбудили його, він вже був на ногах.

— Що відбувається? — запитав Томас.

— Я підозрюю, що ти добре знаєш, що відбувається, — відповів Рендалл, різко і гучно в нічній тиші. — І ось чому ти зараз підеш з нами. Нам потрібна твоя допомога.

Томас хотів, ще щось запитати, але доктор Лівіт миттєво перебив його.

— Ходімо, Томасе. Все буде гаразд. Просто роби все, що тобі сказали.

— Швидше, — додав Рамірес, і Томас вперше почув, як говорить керівник служби безпеки.

***

Троє чоловіків вели Томаса по будівлі, і хоча це було не потрібно, вони часто хапали Томаса за руку, на поворотах у коридорі чи на виходах з ліфту. Вони з ним не поводилися грубо, але вони точно квапилися.

Вони зупинилися перед сильно замкненими дверима. Рамірес приклав палець до скляної панелі і сказав своє ім’я. Двері відчинилися. Рендалл трохи підштовхнув Томаса.

Томас хотів відповідей, але вирішив змиритися і мовчати. Рендалл поводився люб’язніше ніж в ніч з ямами кранків, і Томас не хотів виводити його з себе.

Томас увійшов до кімнати і озирнувся. Тут він ще не бував — це був центр керування з питань безпеки. Там була величезна стіна з моніторами, котрі показували все від медичних палат, до спалень та прогресу у будівництві лабіринту. Дивно, що відео в лабіринті рухалося і дрижало, наче їх камери були прив’язані до розлючених котів. По центру кімнати, стояв стіл з видом на монітори. На ньому стояв пристрій всіяний купою екранів. За столом стояло декілька стільців. Зараз там сиділи два охоронця, їх погляди були приковані до монітора, справа на стіні.

Томас наблизився і його серце похололо. На моніторі був Мінхо прив’язаний до стільця в маленькій  кімнаті. У його шкіру впивалися мотузки, а його обличчя було побите і закривавлене. Він рішуче дивився прямо у камеру, і його непокірний погляд пробудив у Томасі гордість. І сором. Він не хотів, щоб Мінхо тікав і сумнівався, що він справді наважиться.

— Мені так боляче це казати, — мовив Рендалл, — але здається, остання спроба вийти на вулицю, не навчила твого друга. Напевно, ми занадто м’яко поводилися з ним, з усіма. Тепер у нас нема вибору, доведеться застосувати жорстокість. Хіба не так?

Томас втупився в Мінхо. Той втупився у нього. Може там двухстороння камера? Томас почувався незручно.

— Зараз, мовчання, не найкращий для тебе варіант, — сказав доктор Лівіт. — Сідай, поговоримо. Треба боротися з людьми як Мінхо та Галлі — людьми, що не вважають за потрібне допомагати нам тут. Сподіваюся, спостерігаючи, ти чогось навчишся.

Рамірес поклав руку Томасові на плече і спокійно допоміг йому сісти між двома охоронцями.

— Ви вільні, — сказав Рендалл.

 

На долю секунди, Томас подумав, що Рендалл звертається до нього, що було б дуже дивно, адже вони щойно посадили його. Охоронці встали і пішли, і Томас зрозумів, що він помилився.

Зліва від Томаса сів Рамірес, а справа доктор Лівіт. Рендалл став між контрольними механізмами та моніторами, тоді склав руки за спиною, ніби збирався читати лекцію.

— Томасе, — почав він, — а тепер на чистоту. Ви ж з друзями розуміли, що ми за вами спостерігали, коли збиралися ночами, правда? Хоча ви і малі, ви дуже розумні, щоб думати, що можете нас перехитрити.

Томас відкрив було рота, а потім закрив його. Він трохи сподівався що вони обдурили їх. Він не знав, чому вони дозволили їм продовжувати збиратися, але міркуючи про це, він зрозумів, це все самообман. Він кивнув.

Рендалл поклав руки на зовнішній край контрольного столу і нахилився ближче до Томаса.

— Послухай, — мовив чоловік. — Ми тут не для того, щоб калічити тебе за помилку Мінхо. Принаймні, ми бачили, що більшість з вас намагалися відговорити його. Але з цього можна винести цінні уроки, і ми вирішили скористатися ситуацією.

Томасу хотілося сказати, що чоловік вже давно все б міг розказати.

— Ти будеш сидіти і дивитися, як ми будемо давати Мінхо його урок. Якщо чесно, нам потрібні свідки. Нам потрібно, щоб хтось розказав про це іншим. Ми не можемо дозволити, щоб щось подібне сталося знову. Наші піддослідні, повинні знати, що будь які дії мають наслідки.

— Що ви буде те з ним робити!? — справді злякавшись за друга, закричав Томас.

Від раптового шуму, Рендалл здригнувся, а потім продовжив, наче не чув питання.

— Потім ми приведемо Терезу і покажемо їй. Теж саме з Рейчел та Арисом в кімнаті керування групою Б. Але ми хочемо, щоб ви були по одному, і всі ваші реакції не піддавалися впливу друзів.

— З іншої сторони, це великий крок, — додав доктор Лівіт. — Випробування лабіринтом почнуться лише за рік або два, через наші темпи та це, — він обвів жестом кімнату. — Після того як ми запустимо першу групку людей у лабіринти, ви часто будете бачити подібне. Тож подивися на цей невеликий урок, як на тренування. Згоден?

Томас мовчав. Іноді вони були такими зарозумілими.

— Томасе? Згоден? — повторив Лівіт.

Томас відчув такий могутній, як вогонь що рветься до кисню, гнів, що він ледве стримав його. Він не знав, як, але він придушив його у собі.

— Згоден, — буркнув він.

Рендалл вказав на екран, що не показував Мінхо. На ньому Томас роздивився свого роду овальний контейнер. З одного його боку був шов а з іншого, петля. Ще було схоже на труну для товстого, дуже багатого прибульця.

— Що це? — запитав Томас, він потрапив прямо у їх пастку. Коли у ньому прокидалася допитливість, вона часто перемагала хлопця.

— Це кокони, — відповів Рендалл. — Кокони біомеханічних створінь, які нам допомогли створити військові. Зараз ми називаємо їх гріверами. Вони все ще знаходяться на ранніх стадіях розвитку, але востаннє вони досягли великого прогресу. Я гадаю, залишилося пару чи більше поправок і ми створимо ідеального монстра лабіринту.

Ця звичайна заява, так спантеличила Томаса, що мін міг лише уявити, яким сміховинним був вираз його обличчя. Він закрив рота і змусив себе покліпати очима.

— Ти цього не очікував? — запитав Рендалл.

— Я… Я не…Очікував? — йому відібрало мову. — Про що ви взагалі кажете? Біомеханічні створіння? Монстри в лабіринтах? Як ви їх назвали? Грівери?

Заговорив Рамірес:

— Невдовзі, дізнаєшся всі подробиці. Чесно кажучи, ми ще деякий час, збиралися не розказувати вам про це, але виникла зручна ситуація і, ну… я, як той хто був у комітеті, що займався розвитком цієї живої зброї, скажу, що вони — досягнення по любим нормам.

— Коротше кажучи, — додав Рендалл, — якщо ми хочемо зрозуміти як мозок імунняків все ще працюють, незважаючи на Спалах, ми мусимо мати змогу викликати у них будь які емоції та дії мозку, відомі людям. Коли ми почнемо Випробовування Лабіринтом, ці створіння, дуже допоможуть нам у цьому. Ви побачите звіти психологів. Дуже цікаво.

Томас почувався, наче над ним нависла темна тінь. Щось висмоктувало життя з повітря, а повітря з його легень. З кожним словом, яке вимовляли ці чоловіки, хлопець почувався все гірше.

— Давайте продовжувати, — сказав Рендалл. Він потягнувся і натиснув на щось. — Давай Еліс. Відкривай кокон.

Томас спостерігав, як розірвався шов на овальному коконі. З отвору пішов пар і повністю оповив сам кокон. У кімнаті на екрані заклубочився туман. Томас швидко зиркнув на екран з Мінхо, і його охопив жах, від того, що зараз відбудеться. Мінхо нарешті припинив витріщатися у камеру, і тепер з тривогою позирав направо. З тієї сторони, по підлозі повзли цілі хвилі туману.

Томас встав і його наче обпекло холодом.

Мінхо був в одній кімнаті з відчиненим коконом.