- 04.03 | 8:04
Томас занервув. Вона ще ніколи не була такою відвертою. Хоча його і здивував її раптовий прояв емоцій, він не міг змарнувати таку можливість. Він підвівся і пішов за нею.
Вона квапливо йшла по коридору, майже бігла підтюпцем, отже, йому довелося бігти, щоб наздогнати жінку. Він схопив її за руку, намагаючись зупинити.
Вона вирвалася і позадкувала, поки не вперлася в стіну. Здавалося, жінка дивилася на нього з огидою. На мить, її очі спалахнули люттю. Але потім все це розтануло і вона перетворилася на звичну, колишню доктор Пейдж, яку він завжди знав. Турботливу, добру доктор Пейдж. Але, смуток на її обличчі, мало не змусив Томаса вибачитися і повернутися до кімнати.
— Що коїться? — запитав він. — Що ви від мене приховуєте? — вона лише хитала головою, а він продовжував. — Щодня, я туди ходжу і просуваю ваш гігантський лабіринт ближче до готовності для випробовувань. Я не скиглю і не скаржуся — я просто роблю це. Я надриваюся як віл, і Тереза робить теж саме. Ми обидва знаємо: ставки високі.
Доктор Пейдж кивнула:
— Так. Ти маєш рацію. Вибач.
— Та я про це і кажу! — продовжував він. — Оскільки ми мусили швидко розвиватися, ми заслуговуємо, щоб до нас відносилися як до дорослих. Не як до немовлят, не як до мишей у клітці, не як до ідіотів. Ми всі хочемо одного. Чому з нами не можна поводитися, як з партнерами а не… об’єктами? Я знаю, Мінхо, Албі, Ньют — всі, співпрацювали би більш охоче, якби ви проявили б хоч краплю поваги.
Це все заскочило доктора Пейдж зненацька, але вона швидко оговталася. Вона знову стала рішучою і спокійною. Жінка схрестила руки на грудях та пильно поглянула на нього.
— Послухай. Повертайся до своєї кімнати. Я тобі сказала все зводиться до двох висновків. По перше: чимало епізодів, які ти називаєш жорсткими були заплановані психологами. Це способи збудження динаміки мозку, перш ніж ми почнемо великі випробування в лабіринті. Гаразд?
Ні, не гаразд. Томаса це не задовольняло, але це принаймні було пояснення.
— Чудово. А по друге?
— Томасе, ці люди — виживші. Я знаю, тоді ти був малим — дуже малим — Але напевно ти пам’ятаєш жахливий стан світу, через росповсюдження та розвиток вірусу. Ніхто не очікував…
Вона запнулася і по її очах, Томас зрозумів — вона бовкнула щось зайве.
— Але я хочу сказати… світ став місцем, де панує жах, смерть та безумство. Характер… Сприйняття…серця кожного, хто пережив перші хвилі того жахіття були змушені перетворитися на камінь. Люди стали жорсткішими ніж завжди. Це і допомогло їм вижити. А слабаки, або загинули, або скоро помруть.
Томаса ошелешив такий потік слів. Він не знав, що й відповісти.
— Отже, так, продовжувала вона. — Тут більшість людей ведуть себе не найлюб’язнішим способом. У них не має часу або бажання турбуватися про чиїсь почуття. Зрозуміло? Там, у світі, вони бачили глибини пекла, тож вони готові на все можливе, щоб знайти ліки і зупинити те жахіття. Вам просто треба змиритися з цим.
— Зрозуміло, — сказав Томас. Він був приголомшений усім, що щойно почув. Її палка промова, позбавила його будь якого бажання продовжувати суперечку.
— А тепер вище носа і за роботу, — сказала доктор Пейдж. Її вуста смикнулися у ледь помітній усмішці і він усвідомив, що це найкраща річ, про яку він міг мріяти того ранку.
— Так і зроблю, — пробурмотів він, так вороже, як тільки міг.
***
Томас рухався коридорами лабіринту, пишаючись прогресом, котрого вони досягли за останні декілька місяців. Він не грав великої ролі у побудові величних стін — потріскане сіре каміння, плющ, що наче вени розповзався по ньому, самі масштаби усього цього. І найголовніше — продвинутий рівень інженерії, що застосували для руху стін. Лабіринт сам змінював свою форму. Це було крутезне видовище, але він і гадки не мав як це працювало — інженери, були не надто доброзичливими людьми у світі та були дуже зайняті, тож з них важко було витягнути якусь інформацію.
Але стільки нюансів навкруги — дрібниці, що вдихнули життя у це місце, зробили його таким реальним — були створені саме завдяки невтомним зусиллям його та Терези.
Хлопець повернув за ріг та пішов довгими коридорами лабіринту, думав, про все, що вони зробили. Навіть вчених, психологів та техніків БЕЗУМу здивувало те, наскільки цінною виявилася телепатія. Томас та Тереза могли не лише миттєво спілкуватися, вони стали краще відчувати почуття один одного, передбачувати думки та розуміти речі, що неможливо було сформулювати. Ніхто не вірив йому, коли він намагався пояснити це, тож хлопець вже давно припинив навіть намагатися.
«Ти вже на місці?» — запитала його Тереза з центру керування.
«Зачекай секунду, — відповів він. — Я насолоджуюсь нашим творінням.»
Він підняв очі на яскраве блакитне небо. Зліва, з-за високої кам’яної стіни визирало сонце. Небо саме по собі зайняло незліченні дні кропітких зусиль, але бачачи кінцевий результат — бачачи це прекрасне небо, що здавалося таким реальним — він не міг думати, про те наскільки важко це було.
Позаду хлопець почув стукіт металевих лапок. Він знав, що це було. Тепер жуки-жалюки повзали по усьому комплексу, готові записувати кожну деталь подій під час випробувань. Він вирішив не звертати увагу на цю штуку, поки створіння не стрибнуло йому на ногу і не поповзло по його тілу.
— А-а-а! — заволав він і підскочивши у повітря, став вигинатися і тягнутися до спини, намагаючись скинути пристрій. Він крутився, а створіння тікало по його одежі, штиркаючи шкіру хлопця гострими лапками. Воно дісталося до його шиї та вчепилося туди, все сильніше, поки не стало боляче.
«Ти щось казав? — поцікавилася Тереза. Він відчув кожну краплю її зловтіхи. — Я бачу, ти там справді добре танцюєш. Не хвилюйся, я все записала, і готова показати Ньюту та всім наступної зустрічі.»
— Не смішно! — заволав він. Жук-жалюк головою потикався йому у вухо в найболючішу точку. Нарешті Томас вхопив металеве тільце і скинув потвору. Вона приземлилася на ноги та втекла, щезнувши в плющі, що розповзався на мурі справа.
«Ти перемогла, — сказав хлопець. — Я вже йду.»
Він намагався стримати усмішку, але нічого не вийшло.
«Наступного разу, я надішлю грівера, — відповіла вона. — Чи ще гірше — Рендалла.»
Він засміявся і вона зробила теж саме. Це була одна з речей, які він відчував, але не розумів як.
«Гаразд, я тут, — сказав він. Він дійшов до кінця коридору, де знаходилася яма дно якої було зафарбоване чорним. Це було одне з тих дивних місць у лабіринті, де технологія оптичної ілюзії ще не була завершеною. Це змушувало почуватися, наче божеволієш. Коли він дивився вгору, він бачив бездоганне небо. Коли він дивився вниз, за край прірви, він бачив чорну підлогу, що простягалася до чорної стіни — краю печери лабіринту. Але попереду, небо та стіна не зовсім зустрічалися: межа між ними коливалася тут і там, вони зливалися та розділялися, змішувалися та вирували. Це викликало у нього запаморочення і нудоту.
«Бачиш нору гріверів?» — запитала Тереза.
Він закрив очі, намагаючись позбутися неприємних відчуттів у шлунку, але все ж таки знову відкрив їх. Десь в центрі де цей шалений ілюзійний калейдоскоп та реальний світ змішувалися, він побачив вежу з кільцем на вершині, що здіймалася з підлоги. Це була діра, з якої грівери поступатимуть та виходитимуть з лабіринту.
«Я бачу, — відповів Томас, — але вона плаває туди сюди в ілюзії. Мене зараз знудить.»
Вона не показала і натяку на розуміння.
«Повідом, коли вона повністю щезне.»
Він дивився туди мружачись, неначе це хоч якось допоможе його шлунку. Образ перед ним миготів, розпливався, коливався та знову миготів. Але невдовзі, вежа входу гріверів щезла з поля зору, і поки він не дивився вниз перед ним розвернулася ілюзія безмежного неба. Тепер, замість нудоти він відчував шалене запаморочення, наче він падав. Він зробив крок назад.
«Це спрацювало! — загорлав він. — Виглядає — бездоганно!»
Всіма своїми кістками він відчув, як вона глибоко зітхнула. Над цією секцією вони працювали протягом місяця, і тепер вони були так близько.
«Молодець, — сказав він. — Серйозно. Ну що ці люди робили б без нас?»
«Їм би знадобилося принаймні ще декілька років.»
Томас витріщався на видовище перед собою, не вірячи, адже все так реалістично виглядало. Неначе лабіринт закінчувався прірвою у небуття, неначе це межа всього світу, межа реальності.
«Цікаво, хто першим побачить грівера? — сказав він. — Вони накладуть у штанці? Може поб’ємося об заклад?»
Його здивувало, те яким сумним тоном вона відповіла йому. А її слова здивували його ще більше.
«І хто першим помре?»
«Вони не допустять, щоб усе зайшло так далеко, — відповів Томас. — Ні в якому разі.»
Тереза промовчала та розірвала їх зв’язок.
where to buy doxycycline