229.06.12 | 10:03
Томас не вірив людям за столом. Це були всі поважні особи, яких він знав, чи чув про них, та інші. Психологи, доктори, техніки. Рендалл, Рамірес та Лівіт. Поруч з Томасом та Терезою сиділа доктор Пейдж. На чолі столу, сидів канцлер Кевін Андерсон, а біля нього Кеті МакВой. У кімнаті було лише два інших підлітки — Арис та Рейчел. Хоча вони ніколи не зустрічалися, Томас був упевненим, що це вони.
«Вони коли-небудь дозволять нам потусуватися з ними?» — залунав голос Терези у його голові.
Томас подумки знизав плечима.
«Я просто думав, що це напевно змагання, чи щось таке. Можливо вони сподіваються, що у двох груп більше шансів, щоб спробувати… щоб зробити це. А що, якщо є приз!»
«Довічний запас футболок БЕЗУМу!»
Томас фиркнув, собі під ніс.
Канцлер Андерсон відкашлявся, готовий почати зустріч.
— Вітаю наших найкращих кандидатів, на їх першому засіданні комітету канцлера. Це важливий крок, для їх подальшого прогресу. Томасе, Терезо, Арисе, Рейчел… ми справді пишаємося вами. Ви виконали просто неймовірну роботу, коли проектували лабіринти. Просто неймовірну. Ми з самого початку гадали, що ви четверо найкращі для цієї задачі, і ми не помилилися. Вітаю!
Його обличчя осяяла усмішка, що була такою широкою, що здавалася не зовсім щирою, але Томас вирішив, що чоловік просто дуже знервований.
Томас поглянув на Ариса — оливкова шкіра, каштанове волосся, пильні уважні очі — тоді на Рейчел — темна шкіра, волосся зібране в тугий хвіст та усміхнене обличчя. В них не було нічого особливого, але вони були доволі приємними. Томас очікував від них зарозумілості та пихатості, але вони виглядали доволі люб’язними.
— Зараз, — продовжував канцлер Андерсон, — пройшло вже десять років, відколи Джон Майкл задумався про створення БЕЗУМу і ми довго проводили дослідження, поки не почали збирати імунних до Сспалаху. Звичайно, на початку прогрес був не великим. Ми намагалися зрозуміти схему самої хвороби, досліджували суб’єктів, щоб запевнитися, що вони справді мають якийсь захист від зарази і як взагалі вона діє на ваші тіла, мозок. Повільно але впевнено. Не один рік пройшов, а у нас не було ніяких вагомих досягнень, і на мою думку, на більше ніхто не міг і сподіватися.
«Десять років», — подумав Томас. Йому здавалося, що це просто довжезний відрізок часу. А вони точно були далекими від розв’язки, а інакше, навіщо ця морока з лабіринтами?
— Томасе? — мовив канцлер. — Такого сильного сумніву, як зараз на твоєму обличчі, я в житті ще не бачив.
Він знову безглуздо посміхнувся.
— Ну… гм-м.. — Томас посовався у стільці. — Ні, просто… схоже, ви над цим вже довго працюєте. Не знаю. Мене просто вразило, те як повільно все просувається.
Андерсон кивнув і стиснув уста, наче вважав, що це слушне зауваження.
— Докторе Лівіт, що ви думаєте про це?
Здається лисому чоловікові нетерпілося відповісти.
— Синку, почитай історію. Спробуй знайти будь який вірус за останні декілька сотень років, який вилікували, принаймні протягом декілька десятирічч, не кажучи про одне. Все, від звичайної застуди, до еболи та ВІЛу, до ранніх стадій деяких видів раку. Це все довжезний процес. І до того ж, ті люди не жили у майже зруйнованому світі, де повсюди бігають скажені кранки. Сам факт, що ми мали силу та терпіння, щоб довго працювати над своїми кропіткими планами — це вже чудо. Навіть якщо, коли ми знайдемо ліки, залишиться лише десять процентів населення, ми все одно врятуємо людство.
— А імунняки? — поцікавився Арис. — Чи можна буде відновити людство, якщо виживуть лише вони?
Доктор Лівіт глузливо реготнув, а потім здається і сам зніяковів від цього.
— І скільки зможе вижити у повному кранками світі?
«Він справді, не дуже мені подобається», — залунав у голові Томаса голос Терези.
«І мені.»
— Доктор Лівіт має рацію, — сказав Андерсон. — Ми зробили все можливе, щоб зібрати найрозумніших людей, найсучасніше обладнання, найліпших об’єктів та забезпечити повний захист від зовнішнього світу. З самого початку ми готувалися до серйозної боротьби і ми не зупинимося, поки не будемо готові представити світові рішення від цієї недуги. І я думаю для кандидатів, що сьогодні тут, не буде несподіванкою, якщо я скажу що ми ще з першого дня, так часто як тільки можемо, проводимо дослідження та випробовування. Правда?
Томас кивнув, а сам подумав, що це доволі дивно, задавати таке питання своїм піддослідним. І взагалі, у першу чергу те, що їх тримали тут здавалося незрозумілим. Хтозна, може це саме по собі було свого роду випробовуванням. Однією зі “змінних”, про які вони постійно говорили.
— Зовсім скоро почнуться випробування лабіринтом, — продовжував Андерсон. — Ми готуємо це до слушного часу. Але наша праця, протягом останніх років, щодо кінцевої схеми зони ураження… — він з усіх сил намагався підібрати потрібні слова. — Я гадаю, що завдяки невеличким дослідженням та випробовуванням, що ми так довго проводимо над об’єктами, у нас є міцна основа. Шанси жалюгідні, але можливо ми отримаємо схему після Випробувань Лабіринтом. Хтозна? Можливо нам вдасться уникнути другої та третьої фази. Сьогодні у мене оптимістичний настрій.
Він зупинився. Його погляд був якимось неуважним, здавалося, що його думки поринули на декілька років вперед, коли настане бездоганний кінець справи, якій він присвятив усе своє життя. Доктор Пейдж, котра сиділа біля Томаса, почала аплодувати. Спочатку повільно і тихо, але потім до неї приєдналися інші. Невдовзі, аплодували всі в кімнаті, і це навіть трохи напружило Томаса. Він почувався сміховинно.
Канцлер Андерсон підняв руки і аплодисменти поступово вщухли.
І знову драматична пауза — Томас вирішив, що після десяти років роботи, чоловік все ж таки заслуговує на мить у центрі уваги. І тоді чоловік, почав засідання.
— Випробування вже не за горами, народ. За роботу!