231.10.31 | 16:48
Томас повернувся у свій рай — кімнату спостереження.
Протягом останніх кількох тижнів, почуття вини і гніву зростало, з тоненьких цівочок, воно перетворилося на повінь, а тепер хлопець тонув. І був лише один спосіб ковтнути повітря. Бути тут, спостерігати за друзями у лабіринті.
Останнім часом, вони з Терезою трималися окремо — здавалося, вона хотіла полегшити свої проблеми після Чистки, займаючи розум, тіло і душу роботою, роботою і ще раз роботою. Але Томас був не проти. Вони досить часто говорили телепатично і розказували один-одному новини. Досить часто, щоб розуміти, що вони робили для себе все найкраще.
І для Томаса, краще було якомога довше залишатися на самоті. Він мусив притримуватися розкладу тестів, обстежень та занять, але у вільний від цього час він рідко показувався. Якщо Чак чи Тереза не могли побути з ним, Томас проводив цей час у власній кімнаті, читаючи або дрімаючи, чи спостерігав за друзями у лабіринті, за кожним їх кроком. Ці кроки стали звичними, глейдери перетворилися на вражаюче маленьким суспільством. Вони запровадили закони, порядок, звичаї, безпеку. І останнім часом, ніхто не загинув і нікого не вжалили.
Томас любив підслуховувати їх. Спостерігати, як Албі, Мінхо та Ньют сідали поїсти. В такі моменти, Томас почувався, наче він там, разом зі своїми друзями.
Саме цим він займався весь день. Щойно йому набридала якась сцена, він одразу обирав наступний вид і звук. Зараз, поруч з східними дверима, Ньют балакав з Мінхо, який щойно закінчив бігати у величезному лабіринті.
— Ну, що там новенького? — з виразним сарказмом запитав Ньют. — Бісів грівер просив тебе про палкий поцілунок?
Все ще жадібно хапаючи ротом повітря, Мінхо притулився до каміння.
— Як ти дізнався? Я йому сказав, що якось іншим разом — він герой не мого роману.
Щодня ці двоє вели подібні бесіди, насміхаючись над жалюгідними плодами щоденних походів бігунів. Вони якраз попрямували до Картосховища, аж як Томас почув стук у двері. Неохоче, він відвернувся від світу у лабіринті та повернувся у БЕЗУМ.
— Хто там? — гукнув він.
Двері відчинилися і крізь отвір, просунулася кучерява голова Чака.
— Агов, Томасе. Доктор Кемпбелл сказала, що у мене є дві години, щоб допомогти тобі з твоїми нотатками. Тож…
— Та заходь вже, шлапак. Годі щоразу поводитися, наче, це якась поважна справа.
Вони з Чаком між собою почали використовувати деякі слова сленгу в Глейді. Найбільше Чаку подобалося слово “дрист”. Доктор Пейдж казала, що психодумів дуже зацікавило, те як втрата пам’яті подіяла на глейдерів. Іноді, ставалися несподівані сюрпризи, наприклад як відкриття нових слів. Деякі з них вигадав Мінхо, а він був язикатим ще до лабіринту. Здавалося, Стир підкреслював характерну рису кожного, і це дуже зацікавило психодумів.
Ну звичайно, психодумів цікавило все.
Чак наблизився і сів поруч з Томасом. Він плюхнувся на своє місце і задоволено зітхнув.
— Сьогодні вони відправили туди Френка, а це значить, що мені залишився лише місяць.
У Томаса серце розривалося від страху і захвату в очах Чака. Томас був винуватим у страхові не менше за інших — саме через його егоїзм, Чак так часто приходив сюди і бачив різні жахіття у лабіринті. Але у всіх відношеннях, крім родинного зв’язку, хлопець був його братом. Якби його не було, дух Томаса давно б зламався.
— Ти і оком не зморгнеш, як це станеться, — зронив він.
— А це значить, — сказав Чак, — що ми і оком не зморгнемо, як це все закінчиться.
— Угу. Точно.
— Чим сьогодні займався? — поцікавився Чак. — А ну дай вгадаю: проходив медичні обстеження, відвідував заняття, критичне мислення, спостерігав за лабіринтом.
— Угу. Точно, — повторив Томас, чим дуже розсмішив хлопця. — У мене доволі цікаве життя, правда?
— Почекай, поки мене відправлять до лабіринту, — відповів Чак. — Я оживлю це місце, — захват у голосі хлопця, здавався Томасу доволі щирим.
Діти такого віку завжди згадували лише про позитивне.
— Угу. Точно, — після третього повтору, навіть Томас розсміявся. Він підвівся. — Мені шкода, але я мушу поспішати на зустріч.
— Ой, да ну, я ж тільки прийшов! Я хотів подивитися як обідають глейдери. Я думав, сьогодні Галлі та Албі виб’ють з один-одного увесь дрист.
— Пробач, друже, — сказав Томас. — Ти знаєш, що без мене тобі тут сидіти заборонено, тож йди до загальної кімнати. Пізніше, ми наберемо їжі, повернемося сюди і ще послідкуємо за Глейдом. Може психодуми відправлять туди Грівера і він їм станцює.
Чак трохи зблід, але з усіх сил намагався це приховати. Іноді, через свій захват від відправки до Глейду, він забував про монстрів.
— Пробач, — вимовив Томас. Йому хотілося себе вдарити. — Жахливий жарт.
***
Зустріч проводили у маленькій конференц-залі, і Томас гадки не мав навіщо його покликали. На чолі столу, сиділа доктор Пейдж, а зліва від неї двоє людей, судячи зі всього психологи. Там була жінка на ім’я Кемпбелл, яка працювала тут ще до Чистки. Ще був новий робітник з Сієтлу чи Анкориджу, хтозна звідки. Томас навіть не звертав на такі деталі уваги. Він не розумів, у чому справа.
Праворуч від доктора Пейдж, сидів засмаглий чоловік з темним волоссям. Поруч сиділа дівчинка, що могла бути його донькою судячи з віку. Але ззовні, вона була анітрохи не схожою на нього. У неї була світла шкіра та світло-каштанове волосся. Чоловік нахилявся до неї, наче вони були добрими знайомими та щойно перешіптувалися.
Томас довго стояв і розглядав усіх.
Доктор Пейдж підвелася.
— Дякую що прийшов Томас. Останнім часом, я тебе рідко бачу. Допомагаєш Чакові приготуватися до великої подорожі до лабіринту наступного місяця?
Вона невинно посміхнулася, наче щосекунди, щодня не слідкувала за кожним його рухом. Вона більше не подобалася Томасу так, як до Чистки.
— Щось типу того, — відрубав Томас.
— Ну, сідай, — відповіла Пейдж, показуючи на стілець навпроти неї.
Томас сів і запитав:
— Так в чому ж справа?
Доктор Пейдж роздратовано підняла палець.
— Зачекай. Скоро прийде Тереза.
Як по команді, двері відчинилися, і зайшла Тереза. Вона кивнула, на знак вітання і сіла поруч з Томасом. Вона завжди виглядала такою… зайнятою. Такою задумливою.
«Привіт» — сказала вона йому посилаючи зі своїм вітанням стільки тепла, скільки тільки могла.
«Радий тебе бачити» — відповів він. Хлопець ніколи не казав усієї правди. Він скучив за нею.
Доктор Пейдж перейшла до справи:
— Хочу познайомити вас з парою нових друзів, які допоможуть нам у майбутніх проектах.
Вона повернулася до двох новеньких праворуч від неї, чоловіка та дівчину. Напевне чоловік був її опікуном.
— Це Хорхе і Бренда. Хорхе — здібний пілот Бергу. А Бренда вчиться на санітара і планує колись стати психодумом. Правда, Бренда?
Дівчина кивнула. Здавалося вона зовсім не зніяковіла.
— Отримати ліки любою ціною, — сказала вона.
Це була якась дивна відповідь, але по її очам було видно, що вона щось приховувала. Це пояснювало, чому вона так відповіла.
— Hola, — мовив чоловік на ім’я Хорхе, поглянувши кожному прямо у вічі. — Я радий з вами співпрацювати.
— З нами співпрацювати? — перепитала Тереза. — Що відбуваться?
Він привернув увагу Томаса. Тепер хлопця розпирало від цікавості.
— Ми хочемо, аби ви допомогли нам в майбутній експедиції, — мовила доктор Пейдж. — Через кілька тижнів, Хорхе, Бренда і декілька інших людей відправляться у місце під назвою Пекло. Нам дуже цікаво, що ми знайдемо у сусідньому місті де повно-повнісінько кранків. Це важливі можливості для досліджень.
— Місто, де повно повнісінько кранків? — повторив Томас. У нього з’явилося погане відчуття, наче вн не знає усієї правди.
— Так, — не заперечуючи сказала вона. — І ми гадаємо, що вам буде корисно побувати там. Ми хочемо перевірити ефективність ваших імплантатів на далекій відстані і звичайно дослідити вашу динаміку у зоні ураження. Ось що ми запланували…
Томас більше не слухав її. Він міркував над почутим. Навіщо їм слідкувати за ними здалеку? БЕЗУМ що, планували відправляти їх кудись? Він всім серцем відчував, що вони приховують щось важливе. Це відчуття з’явилося давно, і тільки зараз він звернув на нього увагу. Через це йому стало погано.
БЕЗУМ ніколи не відступлять.
Вони ніколи не відступлять.