231.11.30 | 20:32
Томас йшов з Чаком по довгому коридору, який здавався нескінченним. Сьогодні все здавалося таким. Довгим і нескінченним. Насправді, він просто був дуже засмученим. Цей день все ж таки настав.
Сьогодні Чака мали відправити до лабіринту.
Томас попросив про цю годину з Чаком. Вони востаннє поїдять разом, поговорять. Попрощаються. А тоді Томас лишить Чака в руках експертів і піде. Він розумів, що не зможе дивитися, на непритомного Чака без пам’яті. Не зможе дивитися, як його наче купу сміття кинуть на дно Ящику. Вони попрощаються, а потім Томас до наступного ранку заховається у своїй кімнаті.
Між сніданком і обідом, у їдальні було тихо. Вони з Чаком набрали тарілки з залишками сніданку і сіли біля вікна з видом на ліс Аляски. Відтоді, як Томас забрав Чака з його кімнати, вони не зронили ні слова. А тепер вони взяли їжу. Насправді, ніхто з них і шматочку не відкусив.
— У мене є одне тупе запитання, — нарешті мовив Томас. — Тобі страшно?
Чак підняв кусок старого бекону і вивчав його очима:
— Ти правий. Тупе запитання.
— Вважатиму, що це було «так».
Чак захрумкотів беконом і трохи скривився.
— На смак як дрист.
— Ну звичайно. Його підсмажили майже три години тому. Але сьогодні твоїм єдиним бажанням було виспатися, тож вони дали тобі виспатися. А міг би побажати хрусткого бекону. О, чи квиток в один кінець у Денвер.
Чак ввічливо усміхнувся. Це була найдоросліша річ яку він колись робив.
— Та годі, чувак, — мовив Томас. — Відкрийся мені. Про що ти думаєш? Що відчуваєш? Я за тебе хвилююся.
Хлопець знизав плечима:
— Навіщо розквашуватись? Мене відправляють у лабіринт, тут нічого не вдієш. Мені шкода покидати це місце, покидати вас. Але немає сенсу скигити і хлюпати носом.
— Ти підеш і більше не бачитимеш мого прекрасного обличчя щодня. Краще скигли і хлюпай носом. Тобто хай почервоніють очі, з носа крапає в рот, заливай обличчя сльозами і все таке. Якщо ти не почнеш за ці три хвилини, я дуже ображуся.
— А що ж буде коли я туди потраплю? — запитав Чак, наче не чуючи Томаса. — Тобто це ж не може продовжуватися вічно, так?
Здавалося з кімнати вийшло все повітря.
— Звичайно не вічно, — мовив Томас. — Я чув, що вони вже майже отримали схему. Щойно вона буде готова, вони візьмуться за приготування ліків. Я впевнений, ми скоро знову будемо разом.
Томас не міг і по пальцям порахувати, скільки разів щойно збрехав. Але яка різниця? Скоро Чаку зітруть пам’ять. Томас вирішив що поки, можна дати хлопцю надії.
Чак невідривно дивився на нього.
— Що? — запитав Томас.
Чак сказав йому, що його щось переповнює, він не використовував слова «дрист».
— А мене ні, — заперечив Томас. — Послухай, друже, ти маєш рацію. Навіщо розквашуватись. Ми прощаємось, але ми обидва у величезному комплексі. Я буду за тобою спостерігати, хвилюватися за тебе. Завжди. Я обіцяю.
— Я тебе навіть не пам’ятатиму, — мовив Чак. — Тож це справді, наче ми прощаємося назавжди.
— Ні, чувак, ні, — Томас встав і підійшови до іншої сторони столу, сів поруч з другом. — Я нещодавно думав про це. Дуже скоро, у нас будуть ліки і ми всі оселимося десь по сусідству — багаті, ситі і щасливі. Всім повернуть пам’ять і життя стане прекрасним. Треба просто почекати.
— Ну якщо ти у цьому так впевнений.
— Я впевнений.
— Ну тоді добре, — хлопець посміхнувся і відвернувся, його очі наповнилися сльозами. — Звучить непогано.
— А знаєш що? — сказав Томас. — Не треба навіть прощатися. Прощатися дуже важко. Я просто встану і піду наче нічого не сталося, і тоді вже побачимося, коли побачимося, гаразд? Не потрібно ніяких прощань.
Чак кивнув, але щойно Томас збирався встати, друг кинувся і обійняв його, міцно стискаючи обома руками.
— Я сумуватиму за тобою, — крізь ридання мовив хлопець. — Я так сумуватиму за тобою.
Томас теж обійняв його і вже його власні сльози закрапали на волосся Чака.
— Я знаю, друже. Я знаю. Я теж сумуватиму за тобою.
Вони б обіймалися так вічно, але доктор Пейдж послала когось за Чаком, і його спокійно повели геть. Вони вже майже виходили і хлопець востаннє обернувся. Серце Томаса розбилося на друзки.
***
Він довго сидів за столом в їдальні і уявляв Чака у лабіринті. Уявляв як на Чака нападає грівер. Як Чак помирає від голоду чи спраги. Він уявляв тисячі варіантів смертей Чака і ніхто йому не допомагав.
Він подумав про Ньюта, Албі, Мінхо.
Про Терезу.
Щось важке наростало глибоко в середині Томаса. Зараз, він мав змиритися з усім, чого хотів БЕЗУМ. Але так буде не завжди.
Йому в голову прийшла ідея. Сміховинна, сміховинна ідея. План. Колись, Тереза сказала, що вони стануть сильнішими. І тепер цей час настав.
«А що, як я їх врятую?» — думав він.
«Що як я врятую своїх друзів?»