226.05.17 | 2:42
— Ти живеш в загальних кімнатах? — поцікавився у хлопчика Томас.
— Загальних? Ні. У мене власна. Принаймні поки що.
Тереза зиркнула на Томаса, і він знав про що вона думає навіть не використовуючи телепатію. Чому у цього хлопця була власна кімната?
— Вона поруч? — запитала хлопчика Тереза. — Може підемо туди, і поговоримо? — вона знову зиркнула на Томаса. — Ми приведемо своїх друзів. Ну як, тобі трохи краще?
Чак кивнув, а його очі наповнилися полегшенням. Він напевно думав, що ніколи не матиме друзів. Він повернувся і провів їх до своєї кімнати, і Томас влаштувався на стільці за столом, а Тереза пішла за Ньютом, Албі там Мінхо. Згідно з її схемою із зацикленими відео, у них ще залишалося пару годин, перш ніж треба буде повертатися до кімнат.
Чак лежав на ліжку, а Томас на пару метрів підсунув до нього стілець.
Скільки ти тут? — запитав Томас.
— Пару тижнів. Я не знаю чи відомо про це моїм батькам. Я навіть не знаю чи є у них Спалах! — він знову заридав і Томас розгубився.
— Все гаразд, — сказав він, це була жалюгідна спроба заспокоїти дитину. — Ми з Терезою живемо тут вже роками. Типу, ти звикнеш до цього. Я знаю, коли річ йде про перейменування, вони ведуть себе як прибацані, але потім все поліпшується. Звичайно, поки ти виконуєш усі їх накази.
Здається, це не дуже заспокоїло Чака. По його обличчю покотилися ще декілька сльозин.
— Що вони хочуть зробити зі мною? — запитав хлопець, ковтаючи сльози. — Вони тикали у мене голкою вже принаймні мільйон разів.
— Ну так. Вони будуть робити це роками. Ти звикнеш. — “Радій, що ще не знаєш про імплантати” — мало не сказав він. — А більшість того, що тут відбувається, схоже на школу. Будеш відвідувати заняття, дізнаєшся багато речей. Насправді це весело. І, у тебе з’являться нові друзі. — Він знову запитував себе, чому Чак жив у власній кімнаті, а не у загальній, з іншими хлопцями групи А.
Зацікавлений тим що сказав йому Томас, Чак сів на край ліжка і засипав хлопця питаннями.
— Як ти гадаєш, чому ми маємо імунітет? Твої батьки підхопили Спалах? Ти бачив як вони божеволіли? У тебе є брати чи сестри? — Чак розпитував Томаса, не залишаючи йому і секунди на відповідь. На щастя, двері відчинилися і врятували Томаса. У кімнату зайшли Албі, за ним Мінхо, потім Ньют, а потім Тереза.
— Як ся маєш Томмі? — вигукнув Ньют, а його обличчя сяяло щирою радістю від такої приємної несподіванки. Томас вже і не пам’ятав скільки не бачив Ньюта. — Виглядаєш до біса добре для трьох годин ранку.
— Що за новачок? — поцікавився Мінхо.
Албі, котрий був трохи уважнішим, підійшов до Чака і потиснув тому руку.
— Як тебе звати? Я Албі.
— Я Чак. Я тільки прибув.
Албі кивнув.
— Прикольний чувак. Скоріше за все, вони потім відправлять тебе в загальну кімнату. Не хвилюйся, буде весело. Це місце — суцільна забава та розваги.
Такої брехні, Томас ніколи не чув.
Настуні пару годин вони вели веселі бесіди, багато сміялися і мріяли про майбутнє, хоча ніхто не вірив у свої мрії. Але у всякому разі, було приємно розслабитися і дозволити собі уявити, що у них було майбутнє, і вони будуть робити все, що забажають.
Відколи він зустрів своїх друзів, це була найкраща з ночей, які Томас пам’ятав. Він сміявся навіть більше ніж тієї першої ночі. Коли вони говорили, він почувався спокійно. Вони часто перебивали один-одного, тож приходилося повторювати одне і теж саме, багато разів, бо хтось заглушив твої слова. Заплакані очі та залите сльозами обличчя Чака, змінилися радістю та захватом, як у дитини на святкуванні дня народження. І Томасу це подобалося.
Він думав про це місце. БЕЗУМ. Усе могло бути в тисячі разів гірше. Його врятували від спостерігання, як спалах знищує усе людське в його матері, врятували від суворих реалій зовнішнього світу. Врятували від жахливого вбивства кранками. Врятували від багатьох жахів та печалей у його житті.
А якою ціною? Нудьга? Пару дослідів? Життя з купкою дивних дорослих, які не завжди знали, як поводитися з дітьми? А тепер Томас сидів з друзями, жартував, сміявся, почувався добре. І до речі, ліки. Чом би й ні?
— Томмі? — Ньют вирвав його з думок. — Я вже чую як у тебе там коліщатка крутяться, — він постукав по голові. — Може і нам розкажеш?
Томас знизав плечима.
— Я не знаю. Ми постійно думаємо… ну, я постійно думаю, що БЕЗУМ зробили щось жахливе, коли забрали нас від сімей.
— Ага, — сказав Албі, і його ледь помітна посмішка показала, що він напевно вже здогадався, що Томас збирається казати далі.
— Але я не впевнений, що це правда.
— Отже, БЕЗУМ не поганий? — пожвавився Чак. У голосі хлопчика було стільки надії, і це болісно вразило Томаса.
Томас підняв очі на друзів, потім поглянув на Чака.
— Одного разу, один чоловік передав нам послання, яке ми ніколи не забудемо. — сказав він. — “БЕЗУМ це добре.” Я гадаю, наші життя мають набагато важливішу мету, ніж ми можемо собі уявити. Я гадаю, нам варто не забувати дивитися на загальну картину.
«Якісь глибокі роздуми, — телепатично сказала Тереза. — Це робить тебе таким милим.»
«Ні, тільки не на очах у інших!» — він вклав усі сили щоб прокричати це до неї, і відчув гордість, коли побачив, як вона ледь помітно здригнулася.
— Томасе, чувак, — сказав Албі, — ти знову за своє, відключаєшся. Витріщаєшся в нікуди як бовдур.
У нього в голові було забагато всього, щоб передати це словами.
— Я просто думаю, що нам варто дивитися на все з іншої сторони. Ми у безпеці, ми у теплі, ми нагодовані. Ми захищені від погодних умов та кранків.
— Ти сказав це так, ніби ми на клятому курорті, — буркнув Ньют.
— Все могло бути набагато гірше, — заперечив Томас. — Не забувайте про той незначний факт, що ми намагаємося допомогти зберегти все людство.
— А це значить і тебе, Ньют, — додав Албі. — Я не хочу бачити, як колись ти кинешся на мене кранком.
Це остудило запал Ньюта. Навіть Тереза виглядала сумною. Хоча Томас і намагався позитивно дивитися на їх випробовування, він зіпсував всім настрій.
Томас зиркнув на Мінхо, котрий мовчав вже деякий час. Він сидів у кутку, притулившись спиною до стіни та втупившись поглядом у підлогу. Він помітив погляд Томаса та підвівся.
— Видумуйте про БЕЗУМ будь які нісенітниці, якщо так хочете, — сказав він. — Запевняйте себе, що це все для хорошої мети, що вони добре з нами поводяться. Але я на це не куплюся. Здається, я єдиний хто все ще планує… — Мінхо запнувся на півслові, та потрусив головою. — Я повертаюся до кімнати. Бувайте.
І перш ніж хтось встиг отямитися, Мінхо вже був біля дверей і відчинив їх.
Перш ніж Мінхо встиг піти, Албі заговорив.
— Що ти таке верзеш? — запитав він.
Мінхо стояв до них спиною, і навіть не обернувся, щоб відповісти.
— Поки не з’явилися Томас та Тереза, ми говорили про втечу, — сказав він. — Так от, я ніколи не припиняв думати про неї. Або планувати її. Ми повинні бути тут тільки за власним вибором, а не за їх. З нами не повинні поводитися, як з ув’язненими. Я сподіваюся ви підете зі мною. Коли я буду готовий.
І тоді він пішов, прикривши за собою двері.