226.11.12 | 11:21
Наступні шість місяців Томас не чув про грандіозний план втечі Мінхо. Протягом цього часу, життя було веселим та захоплюючим. Приблизно раз в тиждень, Тереза чаклувала над відео циклами у камерах спостереження і вони збиралися в одній з своїх кімнат, або частіше в старому службовому приміщенні, глибоко під всіма.
І це завжди був їх незмінний колектив: Албі, Мінхо, Ньют, Томас, Тереза. А деколи і маленький Чак. Він став їх фаворитом. Він був не надто розумним, наївним та довірливим, і спокійно терпів всі їх дражнилки. Він замінив їм молодшого брата якого вони втратили, або, як у випадку з Томасом, ніколи не мали.
Деколи, вони проносили їжу та їли, говорили і сміялися. Після кількох місяців таких ночей, вони вже майже забули про свій страх. Страх, що в любий момент можуть прийти Рендалл чи Рамірес. Чи, що їх знову відправлять у ями кранків. Можливо, тепер не буде перешкод, щоб їм завадити.
Вони забули про всі свої переживання і почувалися у безпеці. Це був найкращий час у їх житті.
***
«Гаразд, — пролунав голос Терези у Томаса в голові. — Дай мені знати, коли побачиш, як в самому центрі стелі, спалахне червона крапка.»
«Буде зроблено, капітане!» — відповів він.
«Може годі це говорити?»
Томас стримав сміх. Він стояв у оточенні височезних кам’яних стін. Їх побудували будівельні бригади навкруги каркасів зі сталі та склопластику. Принаймні половина лабіринту була готова і вже була вражаючою. Чекаючи сигналу Терези, він спробував уявити, як виглядатиме це місце, коли буде повністю завершене, а особливо з технологією оптичної ілюзії. Ця технологія працюватиме паралельно з деякими… потужними навіюваннями, котрі забезпечать імплантати у мозку, щоб усе здавалося у три рази вище, ширше, довше. А він вже був великим.
Хоча він з Терезою, допомагали зі створенням всього цього, їх наглядачі БЕЗУМу не розказували багато про те, як саме все працюватиме, коли лабіринт відкриють для справи. Він часто чув слово “змінні” та знав, що психологи роками планували випробовування для цієї зони ураження.
Також, він знав, що там буде жорстокість. Томас та Тереза були далеко не дурними і вони користувалися будь якою можливістю, більше дізнатися про проект над яким працюють. Одного разу, вони натрапили на сторінку, на якій було перелічено перші змінні і декілька речей, їх справді зацікавили. Слова як “примусові болі та напади” та “усунення комфорту”. Це все йшло впереміш з різними науковими записами, що часто були безглуздими.
Але проект просувався вперед, хоча і трохи відставав від графіку. Можливо колись, через декілька років інтенсивних досліджень та випробовувань, БЕЗУМ здобудуть ліки. І Томас завжди міг сказати, що він грає важливу роль у всьому цьому. Він постійно запевняв себе в цьому. Це було просто і це поліпшувало його настрій.
«Ти серйозно ще не побачив це?» — запитала Тереза, вкладаючи у слова цілу хвилю роздратування.
«Ой! Вибач! — останнім часом він постійно витав у думках. — Ага, ага, червона крапка, майже прямо наді мною.»
«Майже? Чи точно там де треба?»
«Гм, ну. Приблизно за десять футів звідти. І, гм, з десяток чи більше, розмиті та розсіяні. Пробач.»
Має бути лише одна. Лише одна крапка по центру.
«Томе, ми зможемо перейти до наступного проекту, лише тоді, коли зробимо це. Мене вже нудить від цього.»
«Розказуй мені тут. Я вже не можу витріщатися на всі ці помилки, шия просто розколюється.»
Вона його проігнорувала, адже розуміла — це найкращий спосіб помститися, за його дурнуваті саркастичні коментарі.
«Дай я спробую знову», — сказала вона.
Вони займалися цим вже два тижні, спроби та провали, спроби та провали. Пані МакВой наказала їм працювати над небесним проектуванням, їх завданням було, запрограмувати та налагодити все так, щоб стеля печери виглядала як справжнє небо. Блакитне небо, нічне небо, зірки, схід та захід сонця — все. Томасу не терпілося побачити кінцевий результат у всій красі.
Але спочатку, він та Тереза повинні були налагодити правильний баланс. Томас підозрював, що БЕЗУМ знали про їх телепатичне спілкування, ще до того, як “офіційно” розказали їм про цю можливість та “навчили” використовувати її, але ніхто не сказав ні слова. Він вирішив, що БЕЗУМу їх здібності тільки на руку, бо миттєвий зв’язок — ідеальна річ для таких проектів, а здається їх буде багато.
Тереза проектувала червону крапку з тисячі різних джерел по всій величезній внутрішній поверхні печери лабіринту, і поки Томас не побачить єдину крапку у певному місці, техніки не могли просуватися вперед з проектуванням програмного забезпечення.
Через півгодини, Тереза повторила спробу. Тепер, було лише шість крапок, а найбільша була лише за чотири чи п’ять футів від центру. Майже вийшло.
«Давай завтра завершимо, — сказав Томас після тесту. — Мені треба поспати, перед сьогоднішньою зустріччю з хлопцями.»
«Згодна»
Так виснажено, вона сказала лише це слово, навіть не вголос.
***
Було близько години ранку, коли вони зібралися у службовому приміщенні. Перед цим Томас встиг поспати три-чотири години, але сонливість не покидала його. Мінхо передав по кругу якийсь огидний рідкий відвар, який обпалив горло Томаса. Албі приніс величезну сумку картопляних чіпсів і жоден і гадки не мав де він їх вкрав, а запитати ніхто не наважувався. В такий пізній час, задоволення від кожного укусу цього солоного, хрусткого делікатесу, було ще сильнішим. Чак отримав навіть більше належного.
— Я дізнався, що сьогодні прибув новий хлопець і покликав його до нас, — сказав Мінхо, коли не пройшло і десяти хвилин, як вони усілися, щоб поїсти фаст-фуду.
Чіпс у Томаса в руці, що так і просився щоб їм похрумтіли, застиг на півдорозі до рота. Тереза нахилилася ближче. Ньют підняв брови. Албі просто сказав:
— Прибув ще один?
Чак не зупинився і на секунду. Він продовжував їсти, наче від цього залежали ліки від Спалаху.
Мінхо, котрий не передбачав, що його заяву приймуть саме так, встав і махнув рукою, щоб пояснити, що це не так вже і страшно.
— Не хвилюйтеся, народ. Він досить хороший хлопець.
Він зупинився, хоча по його очах, було видно, що йому треба ще багато чого розповісти.
— “Досить хороший?” — повторила Тереза. — Тепер це всі вимоги, щоб довіряти комусь новому наш секрет?
Тепер у Мінхо не залишилося і сліду впевненості та пихатості, якими він світився, ще двадцять секунд тому.
— Його звати Галлі. І він, ну… Пам’ятаєте той план, про який я вам розказував? Втеча?
У Томаса защеміло серце. Він думав — сподівався — що ідея Мінхо вже давно померла швидко і назавжди.
— Угу, ми пам’ятаємо, — сказав Албі. — А ще ми пам’ятаємо ями з кранками, те, що маємо ліжка, їжу якою нас годують і стіни, які захищають нас від шаленого дурдому, який називають світом. До чого ти ведеш?
— Галлі хоче допомогти мені, —відповів Мінхо, зніяковіло озираючись по кімнаті. — За мить, він буде тут.
Щойно він закінчив свою промову, хтось неймовірно пунктуальний, постукав у двері.