229.11.22 | 8:47
«Поглянь на Мінхо» — сказала Томасу Тереза.
Це був ранок перед великим днем — перша відправка у лабіринт. Сорок хлопців з групи А вишикувалися під стінами, готові до кінцевим медичним оглядам. Ньют, Мінхо, Албі, Галлі — всі хлопці, яких Томас знав останні декілька років свого життя, будуть частиною групи. Санітари ходили туди-сюди по коридорам, готуючи їх до входу у медичні палати — перевіряли температуру, тиск крові, дивилися очі, язики.
«Так, бачу його» — відповів Томас. Він та Тереза були там за проханням канцлера Андерсона — спостерігати та забезпечувати моральну підтримку. Але все що він відчував, була важка, важка печаль, від прощання, тож він мовчав від самого початку.
Мінхо стояв приблизно за десять хлопців, від нього та Терези, і він був схвильованим увесь ранок. Але тепер все переросло у щось гірше — його тіло нагадувало Томасу заряджену рушницю, його м’язи напружилися, ніби він ось-ось почне діяти.
«Господи, — сказав Томас. — Він же ніколи не викине щось знову. Правда ж?»
І все ж таки там було достатньо речей, щоб занепокоїти їх друга. З коридору, було чудово видно лікарняні палати. Над кожним ліжком висіли загрозливого вигляду пристрої. Вони нагадували маски роботів, металеві та вкриті різноманітними трубками та проводами. Томас припустив, що вони призначенні для того, щоб фіксувати кожен тип змін у зоні ураження, основа, що допоможе їм вивчати прогрес протягом випробувань лабіринтом.
«За мною», — сказала Тереза. Вона відштовхнулася від стіни і підійшла до Мінхо. Томас йшов слідом. У неї була певна аура авторитету, тож санітари майже не поглянули в її сторону. Вона зупинилася поруч з Мінхо та поклала руку йому на плече. Він здригнувся, і на мить Томасу здалося, що той за раз вдарить дівчину, але тоді їх очі зустрілися, і хлопець розслабив м’язи, неначе його омила потужна хвиля спокою. І Томас здивувався, коли помітив, що очі друга сповнені сльозами.
— Все гаразд, — сказала йому Тереза. — Не ускладнюй все, своїми суперечками з ними. У лабіринті, все буде чудово. Ось побачиш.
— А хіба ви не підете туди з нами? — запитав Мінхо.
Його відповідь застала Томаса та Терезу зненацька.
— Е-е-е, ну-у… — пробурмотіла Тереза.
— Поки що, ні, — швидко втурився Томас, вирішивши обмежитися такою відповіддю. Він сподівався , що друзі не будуть розпитувати далі.
Обличчя Мінхо спалахнуло гнівом, і цього разу він не заспокоївся.
— Серйозно?! І ви ще кажете, не сперечатися з ними? Ви про нас взагалі подумали? Що ж ти тоді тут робиш, Томасе? Я щось не бачу, щоб тебе штиркали голками, як корову!
Албі, що стояв всього за десять футів від них, обернувся.
— Ага, — сказав він. — А він точно підмітив. Ви збираєтесь просто закинути нас у великий експеримент, а тоді повернутися у ліжко та відпочити? Ви взагалі збиралися нам щось розповісти? Чи просто скажете, що ви підете з нами, а тоді — «Сюрприз!»
Томас і гадки не мав, що сказати. Він запевняв себе, що був таким, як і його друзі. Що їм байдуже, що він живе окремо, що у нього інші обов’язки. Як він взагалі міг очікувати, що вони на це не зважатимуть? Що це не обернеться проти нього?
— Що? Забули сценарій, які повинні виконувати? — запитав Албі. — Чи просто не хочете засмучувати своїх друзів? — він кивнув на лікарів та санітарів, що наче нічого і не сталося, продовжували роботу.
— Хлопці, годі, — до Терези нарешті повернувся дар мови. — Ми такі ж як і усі інші. Ми просто робимо все, що вони скажуть.
— Кажіть так, якщо вам від цього легше, — відповів Албі. Він склав руки на грудях та відвернувшись, притулився до стіни. Вони були дуже знервованими, і їх можна було зрозуміти.
Правда була ясна, як божий день. Друзів Томаса відправляли у лабіринт, а його ні. Він не знав, чи взагалі його колись туди відправлять. Він був не таким, як його друзі, і ігнорувати це, ніхто більше не міг. Вони стояли притулившись до стіни, декотрі дивилися на нього, неначе він знав це завжди. Наче він брехав їм. Навіть Ньют, в кінці ряду, дивився на Томаса, а його обличчя палало люттю.
Томас був абсолютно роздавлений.
Мінхо мовчав, але його розлючений погляд, змії, готової до нападу, повернувся. Гнів, страх, тривога перед майбутніми змінами — Томас зрозумів, як вони почуваються. А на нього звалити вину, найлегше.
Мінхо скинув руку Терези зі свого плеча.
— Албі має рацію, — сказав він. — Я все старався і старався довіряти вам. Вирішив, що ви допоможете нам. Але тепер я безперечно, зрозумів, що ви робили. Ви весь час допомагали їм. Ви готували все, щоб зробити з нами це, так?! — він двічі вдарив собі в груди, підкреслюючи свої слова.
— Мінхо, послухай… — почала Тереза.
— Забирайся! — заволав Мінхо.
Світ руйнувався, а Томасу відібрало мову. Албі, Мінхо, Ньют. Ще п’ять хвилин тому, він вважав їх своїми найкращими друзями, і гадав, що вони розуміли його рішення та серце. А тепер, все було знищено, а він стояв перед ними, як повний ідіот. Кожне вимовлене ним слово, навіть йому самому здавалося брехнею.
Краєчком ока, він помітив, що хтось наближається по коридору. Він поглянув і побачив, що це був Галлі. Він вийшов з шеренги, а його обличчя пашіло люттю. Його намагалися наздогнати двоє санітарів. А він йшов до Томаса.
— Томас! — прискорюючись закричав хлопець. Тепер, коли він був ближче, Томас побачив, що хлопець був не розгніваним, він був наляканим. — Ти мусиш нам допомогти! Невже ти не можеш нам допомогти? — хлопець не встиг наблизитися, а два санітари, вже схопили його. — У тебе ж є якась влада над ними? Допоможи нам! — він був у такому розпачі, і старався дивитися Томасу прямо в очі, а санітари грубо розвернули хлопця і потягли до кабінету.
Томас відчув усе своє безсилля. Він поглянув на шеренгу хлопців, що були його друзями, і його серце розривалося знову і знову. Мінхо, Албі, Ньют — їх очі були такими обуреними. Як все могло так раптово зруйнуватися?
Йому терміново треба було щось сказати. Скоро такого шансу вже не буде. Він мусить виправити це! Вони мають знати, що помилялися, що він та Тереза насправді не працюють на БЕЗУМ. Вони допоможуть їм, навіть, якщо для цього доведеться самостійно відправитися у лабіринт. Він мусить заговорити зараз!
Томас відкрив було рота, щоб вимовити кожне своє слово, прохання та вибачення.
Але щось сталося. Щось глибоко всередині його мозку клацнула, і неначе чиясь рука почала маніпулювати його тілом, керуючи його нервами, думками і взагалі усім. Неначе одержимий злим духом, він взагалі втратив контроль до всіх і всього. Проти своєї волі, він заговорив:
— Мені шкода, — сказав він, його голос прозвучав якимось чужим, неначе говорила цілком інша людина. — Я нічого не можу вдіяти.
І тоді завмерлий, безпомічний, він кричав усім своїм нутром, спостерігаючи, як друзів повели геть.