Розділ 35

229.11.23 | 10:28

Наступного дня, доктор Пейдж прийшла прямо по розкладу. Томас не спав всю ніч, думаючи про все, що сталося, і гнівався усе більше. Коли задзвенів будильник, він вже був готовий скинути всю свою лють на неї. Але відкривши двері та побачивши її лице, він охолонув. Від усіх цих подій він почувався мало не божевільним, і не хотів піднімати цю тему.

— Не кажи ні слова, Томасе, — сказала вона. — На речі, які ви не розумієте, існують причини. І знай, я граю не найважливішу роль, у прийнятті всіх рішень. Але сьогодні я все ж одержала певну перемогу. Як щодо вихідного? Цей день, ти можеш провести, спостерігаючи за своїми друзями у лабіринті. Я гадаю, ти на це заслуговуєш.

Душа Томаса підлетіла, а потім впала.

— Ви хочете, щоб я робив це, лише тому, що ви можете спостерігати, як я спостерігаю за ними.

Вона зітхнула:

— Так ти хочеш цього, чи ні?

Ковтнувши свою гордість, він сказав:

— Так

***

Доктор Пейдж повела Томаса до кімнати спостереження, де колись він бачив, як Мінхо мучили грівером. Тепер на моніторах красувалися різноманітні кадри величезного зеленого простору по центру лабіринту. Зараз там знаходилося більшість його друзів. Доктор Пейдж вказала йому на стілець, за командним столом. Не відриваючи погляду від різних сцен, що відбувалися на моніторах, він сів. Не кажучи ні слова, вона пішла, легенько прикривши за собою двері.

Томас нахилився вперед.

Він спостерігав.

***

Вони вже цілу ніч прожили у своїй новій оселі, однак, все ще не бачили самого лабіринту. БЕЗУМ ще не відкрили двері, що вели до лабіринту, відкладаючи це на завтра.

Томас дивився, як хлопці блукали просторим подвір’ям, обмеженим велетенськими кам’яними стінами. Їх обличчя говорили самі за себе. Їх очі говорили самі за себе, їх було видно коли жуки-жалюки достатньо близько наближалися до підлітків. Вони і гадки не мали, де опинилися. Вони виглядали розгубленими — і чим довше Томас дивився, тим більше йому здавалося, що щось не так. Всі розділилися, і ходили поодинці.

Він зосередився на двох, незнайомих хлопцях, котрі просто зіткнулися.

—Агов, — сказав один тремтячим голосом. — Ти знаєш де ми? Як ми сюди потрапили?

Другий хлопець, що здавалося зараз розридається, похитав головою: Я не… Я навіть не уявляю… — не договоривши, він розвернувся і квапливо почимчикував геть.

Подібне відбувалося всюди. Більшість хлопців уникали один-одного, але коли вони все ж таки спілкувалися, вони вели себе, як незнайомі. Наче вони не знали нікого навкруги. Чи навіть хто вони самі. Дехто сказав свої ім’я, але навіть про це вони говорили дуже невпевнено.

Ті маски. Ось для чого були ті маски. БЕЗУМ зробили щось жахливе з їх спогадами. І напевне, щось пов’язане з імплантатами.

Здавалося, що це назавжди. Томас не міг уявити чогось жахливішого. Все що у них було — їх спогади. Він згадав, як Рендалл забрав його ім’я — він тоді неначе втратив частину душі. А це було набагато, набагато гірше. Як далеко все зайшло? Може, це тимчасово?

Він знайшов Мінхо, який квапливо йшов вздовж стін, вивчаючи кожен дюйм конструкції. Напевно він робив це годинами, ще відколи встало штучне сонце. Йому було страшно — це очевидно. Вони втратили пам’ять, ще й були закинуті у кам’яну в’язницю — це кого завгодно змусило б запанікувати. Він йшов і шов, від однієї могутньої стіни до іншої, потім до іншої. Напевне, він усвідомлює, що ходить кругами.

Ньют був одним з блукаючих. Він тинявся туди-сюди, від сарайчика до полів, від полів до невеличкої будівлі, що тепер була їх житлом. Це було навіть важко назвати халупкою. У Ньюта був такий самий пустий погляд, як і у Албі. Ньют повільно наблизився до старого друга, наче то була цілком незнайома людина. Томас натиснув на кнопку, щоб почути звук з цього монітору.

— Ти знаєш де ми? — запитав Ньют.

Албі різко підняв очі.

— Ні, я не знаю де ми! — визвірився він. Напевне Ньют запитав про це вже сотню разів і хлопця вже нудило від цього.

— Так я також, дідько.

— Угу, думаю, всі це вже зрозуміли.

Надовго, вони невідривно втупилися один в одного. Нарешті, Ньют сказав:

— Принаймні, я знаю своє ім’я — Ньют. А ти?

— Албі, — здається, він сам у цьому не був впевненим.

— Ну, може варто спробувати з’ясувати все?

— Угу, варто, — Албі виглядав так само, як в ту ніч, коли їх спіймали за межами комплексу БЕЗУМ.

— Ну, що тоді? — запитав Ньют.

— Завтра чувак. Завтра. Господи, сьогодні ще поскиглимо.

— Гаразд.

І Ньют пішов, вдаряючи ногою по камінцю, що покотився по запилюженій землі.

***

Ближче до вечора, Мінхо спробував залізти на стіну.

Ліани виглядали досить спокусливо, вони неначе кликали когось, хто наважиться залізти на листяний плющ. І Мінхо зробив це. Він до побіління пальців, стискав стеблини кулаками, намацуючи ногами нестійку опору. Він пробирався вгору. Обережно переставляючи ноги і перебираючи руками, він ліз.

Десять футів.

П’ятнадцять футів.

Двадцять футів.

Двадцять п’ять.

Він зупинився. Поглянув в небо, а тоді витягнув шию, щоб озирнутися на землю. Там зібрався натовп, що підбадьорював його. Ще пара хлопців схопилися за ліани, за зразком свого товариша-ув’язненого.

Мінхо знову поглянув вгору. Вниз. На стіну. Знову на небо. Земля. Небо. Стіна. Його руки. І тоді, нічого не пояснюючи, незважаючи на безліч плющу над ним, він почав спускатися. Залишалося лише декілька футів до землі і він зістрибнув вниз та обтрусив штани.

— Тут не вийде, — казав він. — Спробуємо на іншому місці.

Він здався лише через три години, коли спробував це з усіма чотирьома стінами, а небо було майже темним.

Теж саме зробила і решта.

***

Коли, доктор Пейдж прийшла за ним, того вечора, Томас просто не міг повірити, що пройшов цілий день.

— Час повертатися до своєї кімнати, — лагідно сказала вона.

Весь день, вона приносила йому їжу, тож Томас вирішив скористатися її добротою, та попросити у неї дещо. І він не хотів ризикувати засмучувати її запитуючи про очевидну втрату пам’яті. Він поговорить про це іншим разом.

— Можна повернутися сюди зранку? — попросив він. — Я відчуваю, що мушу побачити, їхню реакцію, коли двері вперше відкриються. Це важливо. — він намагався натякнути, що це важливо для дослідження.

— Гаразд, Томасе. Це буде чудово. Можеш тут поснідати.

Він встав. Його серце було таким важким, що здавалося, воно залишилося в кріслі. Він востаннє поглянув на друзів. Вечоріло, а вони скупчилися та говорили маленькими групками, їли деяку їжу яку їм забезпечили. І тоді він відвернувся.

***

Наступного ранку, він зайшов у кімнату спостереження, якраз вчасно.

Весь лабіринт тремтів і він здригнувся від цього звуку. Раптово кімната заповнилася гуркотом і гігантські двері лабіринту, почали відчинятися. Це вражаюче видовище для всіх, хто цього ще не бачив. Навіть для Томаса, котрий допомагав будувати ті двері, це і досі було вражаючим видовищем.

Друзі Томаса, розгублено скупчилися. Дехто кричав від страху. У декого, обличчя світилося такою надією, що серце хлопця мало не розірвалося. Безперечно, до них все ще не повернулася пам’ять.

Він дивився, як вони вийшли у коридори лабіринту та почали досліджувати різноманітні проходи, блукаючи по всій будові лабіринту. Томаса цікавило, що вони подумають, коли стіни лабіринту рухатимуться, щоразу змінюючи його форму. Він уявив собі жахіття, що чекали на його друзів. А тоді він згадав про драглисту потвору, що нависала над Мінхо. Що ж буде, коли БЕЗУМ вирішить вперше запустити її до лабіринту?

— Томасе?

Він, переляканий своїми думками, обернувся. Позаду стояла доктор Пейдж.

— У тебе буде ще багато можливостей спостерігати за своїми друзями, — мовила вона. — Але не варто забувати і про свої обов’язки. У тебе все ще щільний графік. Ходімо.

І він пішов, залишивши друзів позаду.