230.03.13 | 14:36
Томас сидів у кімнаті спостереження за командним столом, вдивляючись у ряд моніторів. Він почувався трохи краще, ніж протягом минулих місяців. Але це ні про що не свідчило. Принаймні, він не сумнівався, чи робити наступний ковток повітря, і не бажав, аби якась загадкова хвороба звалила його мертвим. Він вже давно не почувався… нормально. А сьогодні він почувався саме так.
Якщо, він не відставав від нормального розкладу занять, дослідів, перевірок та всього подібного, доктор Пейдж, дозволяла йому спостерігати за друзями. Лабіринт вже був завершений і у нього не було робочих днів, тож він мав додатковий вільний час. І незважаючи на те, що він знав, що вони спостерігають як він сидить там, це було єдине місце, куди він справді хотів.
Техніки, налагодили нову систему дисплеїв, і можливо, це була одна з причин з якої, він нарешті зміг вирватися з депресії, хай це і було лише на долю дня. Тепер він міг обрати будь-який кадр жуків-жалюків та перекинути відео зі звуком на удосконалений головний екран, десь повних шість футів в ширину, що мав вражаючу якість зображення. Це йому дуже подобалося, адже він, крупним планом спостерігав за своїми друзями у лабіринті, повністю поринаючи у всю атмосферу подій. Вся система стала у сотні разів кращою, і тепер життя Томаса оберталося, навколо вигадування приводів, щоб знову опинитися у цій кімнаті та дивитися. Спостерігати. Шукати щось, що допоможе йому дізнатися більше. На жаль, пам’ять усе ще не повернулася до хлопців, і це дуже непокоїло Томаса.
Він обрав жука-жалюка під номером тридцять сім та переніс відео на головний екран. На дисплеї були Албі та хлопець на ім’я Джордж. Вони стояли біля східних дверей лабіринту, сміялися, розмовляли та ласували персиками, виймаючи їх прямо з ліфту. Томас раніше не розмовляв з Джорджом, але подібні сцени він обожнював. Кадри на яких глейдери просто насолоджувалися життям. Це завжди наділяло його надією, допомагало забути все, що у них так підло вкрали. Навколо його нічого не цікавило. Він сів, відчайдушно бажаючи опинитися там. Хоча б провідати їх.
Хтось постукав у двері.
— Заходьте! — гукнув Томас, навіть не озирнувшись, коли двері відчинилися, та зачинилися. Він все почув по крокам особи. Він все точно почув. — Привіт, Чак, — не дивлячись, привітався він.
— Агов, Томасе! — як завжди захоплено сказав хлопець. Він посунув стілець впритул до Томаса, і заскочив туди весело хрюкнувши. — Ну що? Щось цікаве вже сталося?
— Все прямо перед тобою, — відповів Томас. — Бачиш? Придивися поближче. Подивися, що їдять Джордж та Албі. Ти не повіриш.
Чак нахилився вперед, його неслухняне волосся було як завжди скуйовджене. Мружачись, він з серйозним виразом вдивлявся у екран.
— Схоже на персики… — нарешті мовив він.
— Бінго! — відповів Томас, ляснувши Чака по спині. — Напевне ти кращий аналітик у всьому БЕЗУМі.
— Обрегочешся, — це була улюблена відповідь хлопця, на дражнилки Томаса. — Ти такий дотепний, — а це був другий улюблений вираз.
Томас упросив доктора Пейдж, дозволити Чакові, хоч на одну-дві годинки щодня бути його напарником. Безперечно, БЕЗУМ високо цінили спостереження Томаса, тож він наполіг, на тому, щоб хтось відволікав його від поганих думок протягом цього робочого часу. Тереза постійно була зайнята, вивчаючи різноманітні комп’ютерні системи, у вільний від звичайного розкладу час, аби допомогти йому.
Він запевняв всіх, що готує Чака, до грандіозних справ, але насправді Томас просто потребував його. Коли він довго був один, на нього навалювалися спогади, а Чак, був неначе маяком, що освітлював цю темряву. Доктор Пейдж із задоволенням погодилася на це, враховуючи цінність спостереження за реакціями Чака на речі, які він побачить. Це був чистий егоїзм зі сторони Томаса, але він не міг відмовитися від цього. Йому потрібен був Чак, як дитині потрібен іграшковий ведмедик.
Чак був єдиною відрадою у подіях, що сталися за ці жалюгідні пару місяців, від відправки першої групи до лабіринту, до викрадення їх спогадів. Якби не Чак та Тереза, Томас не знав, чи вижив би він взагалі.
Її неначе викликали його думки — що цілком можливо — і Тереза заговорила у його голові.
«Агов, що робиш? — поцікавилася вона. — Я щойно завершила підготовку наступного хлопця для відправки. Завтра на нього чекає Ящик. Бідний пацан.»
«Я у кімнаті спостереження, — відповів він. — Даю тобі три спроби, щоб вгадати, хто зараз сидить поруч зі мною, перші дві не рахуються.»
«Маленький милий Чакі-Чак? — за допомогою зв’язку, він відчував її сяйливу посмішку. Вони обидва були небайдужими до хлопчика. — Нічого, якщо я до вас приєднаюся?»
«Ти жартуєш? Без тебе все інакше.»
Вона відповіла не одразу, і він розумів, що вона скаже щось серйозне. Він зіщулився, чекаючи.
«Здається, тобі вже краще, — нарешті мовила вона. — І це мене дуже радує».
Він полегшено зітхнув.
«Нас з тобою, — відповів він. — а тепер, тягни сюди свою дупу»
***
За декілька хвилин, Тереза була уже в кімнаті спостереження. Вона прослизнула всередину і мовчки поставила стілець поруч з Томасом. Уся ця рутина була зручною, як зношена пара взуття. Чак поглянув на неї та підморгнув — залицяння до старшої дівчини, здавалося йому дуже кумедним — а тоді показав два великих пальця.
— Як ся маєш, Чак? — поцікавилася вона. — Тебе сьогодні вже відправили до своєї кімнати?
— Ні, мем, — невинно кліпаючи відповів він. — Я бездоганне янголятко, як завжди.
— Вірю.
Вона перехилилася через коліна Томаса, та сильно вщипнула Чака за ногу.
Чак заверещав і застрибав по кімнаті потираючи болюче місце.
— Це не круто! — кричав він. — Не круто!
— Це тобі, за викрадення фаршированих яєць з мого сніданку, коли я відлучилася по напої, — вона із докором підняла одну брову. — А ти знаєш, як я обожнюю фаршировані яйця.
— Що? — запитав він. — Як ти… — він зиркнув на Томаса. — Вона, що думки читає?
— Не зв’язуйся з Терезою, — сказав Томас, повільно киваючи, неначе він у захваті від її вражаючих сил. — Якщо я нічому вже не зможу тебе навчити, то принаймні навчу тебе цьому, мій сину. Не зв’язуйся з Терезою.
— Ходи но сюди, ти, маленьке фаршироване яйце, — казала Тереза, ганяючись за Чаком по кімнаті, намагаючись задушити його у обіймах. І не зважаючи на усі жартівливі залицяння, хлопець ненавидів, коли вона так робила.
Томас відкинувся на спинку стільця, насолоджуючись кожною секундою цього.
Так, — думав він. — Мені знову добре.