Розділ 37

230.03.14 | 6:03

Увійти до Ящика настала черга хлопця на ім’я Зарт. Цього разу, Тереза мала підготувати все до відправки. Вона готувала Зарта ще вчора, а рано вранці, він пройшов процедуру Стир. Томас поглянув на непритомного хлопця на каталці. Що б вони не давали хлопцям, щоб вирубити їх, здається воно могло завалити носорога.

Він посміхнувся Терезі. Вони були у ліфті, разом з доктором Пейдж, двома санітарами та Чаком. Томас знову переконав доктора Пейдж, взяти з собою свого товариша і Чаку це подобалося. Він завжди шаленів від захвату, коли з’являлася можливість відхилитися від звичного навчання та обстежень. Щодня, Томас відчував усе сильніше, що розуміє майбутнє хлопчиська, тож хотів якомога краще підготувати його до усього цього, незважаючи на те, що усе це опиниться десь на підсвідомості.

Кабіна гуділа, вони спускалися у надра закладу. Усю дорогу вниз, ніхто не зронив ні слова, навіть Чак, що було доволі дивно. Томас задумався.

Як це? — міркував він, дивлячись на непритомне обличчя Зарта. Як же напевно дивно, прокинутися не пам’ятаючи нічого. Доктор Пейдж вже багато разів, пояснювала, як все працювало, але що ж це за відчуття? Це дуже цікавило Томаса. Бачити світ абсолютно нормальним, але … не згадуючи найважливішого. Друзів, родину, місця. Це була вражаюча і жахлива річ.

Вони прибули. Ліфт дзенькнув. Найнижчий поверх. Це трохи кольнуло Томаса у серце. Так довго, тут вони з друзями зустрічалися щотижня. Тут, з самотнього, нещасного хлопчиська, він перетворився у відносно щасливу людину, що мала друзів.

Двері відчинилися і санітари вивезли каталку до коридору. Томас поглянув на Терезу і вони вийшли слідом за доктором Пейдж. Чак йшов позаду, нетерпляче позираючи по сторонам. Якщо його і турбувало те, що чекає на нього у майбутньому, він цього ніколи не показував.

Колеса каталки з тріском торкнулися підлоги. Хлопця повезли по коридору, до Ящику.

— Чому ви такі тихі? — запитав Чак. Щоб встигати за іншими, йому доводилося мало не бігти підтюпцем.

— Тому, що зараз лише початок світанку, — відповіла Тереза. — Це раніше ніж підйом та сніданок зазвичай.

— І кава, — додала доктор Пейдж. Вона втурчалася у розмови дуже рідко. — Я б голими руками вбила б грівера, за чашечку кави.

Томас та Тереза здивовано, а потім весело перезирнулися. Щойно, жінка пожартувала. Напевно це кінець світу.

«Це лякає мене» — залунав голос Терези.

«Що тебе лякає?» — перепитав він.

«Ідея лабіринту. Відправка. Але це також, типу, захоплює мене. Іноді я заздрю хлопцям у Глейді. Так, їм справді дуже важко, але вони хоч розважаються.»

Томас знизав плечима, прикинувшись, що ніколи і думки такої не припускав. Насправді, останнім часом, він часто міркував про це.

«Не знаю, — сказав Томас. — Ти ж розумієш, що психодуми не дозволять цим розвагам тривати довго.»

Спершу, Тереза не відповідала. Вони мовчки йшли коридором

«Скора почнеться якась фігня» — нарешті погодилася вона.

Нарешті вони дійшли до широких дверей, що вели до камери з Ящиком. БЕЗУМ завжди застосовували найвищі технології для своїх випробувань, експериментів та дивовижних машин, але незважаючи на це, у Ящику не було багато пафосних прибамбасів. Він знаходився у просторій запилюженій кімнаті на дні шахти, що вела вгору, до Глейду. Вся конструкція трималася ланцюгах та блоках закріплених, на велетенських коліщатах. Чарівний підйом у цілком новий світ.

Томас здригнувся, уявивши, як це, прокинутися у темряві, в металевій коробці, не пам’ятаючи нічого. Напевно, це жахливо.

— Ось ми і прийшли, — сказала доктор Пейдж, а санітари повезли каталку до грізної стіни зі срібної сталі. — Я знаю, останніми тижнями, ми надсилаємо дуже багато суб’єктів до лабіринту, бо психодуми коректували програму, але після Зарта, ми збираємося стати більш організованими. Ми надсилатимемо у Глейд по хлопцю на місяць, в однакові день та час. Без перебоїв. Поки нічого не зміниться.

«Вони завжди придумують різні варіанти, е ге ж?» — запитав Томас Терезу.

«Точно.»

Вона якось надіслала йому щось на кшталт висолопленого язика та очей, скошених до носа. Це була повна нісенітниця, але здавалося бездоганною відповіддю.

Санітари зупинилися прямо перед Ящиком, що був, десь десять футів заввишки. Один з них зайшов за ріг і вийшов, тягнучи велику, міцну драбину на колесах.

— А де двері до цієї штуки? — поцікавився Чак. Він оглянув найближчу до нього гладеньку стіну, а потім наважився зиркнути на решту сторін. Ніхто не відповів, аж поки він не обійшов увесь контейнер, повернувшись на своє місце.

— Просто дивись, — сказала Тереза, не приховуючи своєї зневаги, до усіх цих подій.

— Ефектним, це не назвеш, — додав Томас.

— Не можу дочекатися! — трохи перебільшено весело сказав Чак. Іноді, Томасу здавалося, що у хлопчиська більші проблеми з почуттям гумору, ніж будь-хто підозрював.

— Гаразд, — мовила доктор Пейдж. — Підійміть його по сходам. Все вже налагоджено. У командній залі всі вже готові.

Санітари схопили Зарта — один за ноги, а інший склав йому руки на грудях — і вони підняли його з каталки. Тоді, вони повільно та обережно почали здійматися по драбині, що трохи похитнулася від їх ваги. Вони залізли на верхівку, а потім санітар, що тримав Зарта обхопивши навколо грудей, незграбно підняв його на найвищий край Ящику, намагаючись приєднати руки хлопця до металевих виступів, щоб зафіксувати його. Він зачекав, впевнившись, що хлопець не впаде і нахилився, щоб допомогти іншому санітару підняти ноги Зарта.

«Так безглуздо, — сказав Томас Терезі. — Вони, що справді не могли вигадати кращий для цього спосіб? У них є імпланти в наших мозках, прямтранси, маленькі роботи-жучки з камерами. І так вони…»

Він перервався, бо санітари випадково, зарано відпустили тіло Зарта і хлопець перевернувся та зник з поля зору. Він з гуркотом вдарився об дно Ящику, і звук луною відбився від високої стелі. Чак гигикнув, і зніяковів, бо доктор Пейдж кинула на нього загрозливий погляд.

— Вибачте, — пробурмотів він.

— З ним все гаразд? — роздратовано запитала доктор Пейдж.

Обидва санітари, стали навшпиньки та перехилившись через край, оглянули Зарта внизу.

— Здається, все чудово, — сказав один з них. – Він згорнувся калачиком — спить як немовля.

А чому б не поставити двері у Ящику? — запитав Чак ласкавим голоском, що здається означало, щось типу: «Чому ви такі тупі?».

— На все що ми робимо, є причини — відповіла Пейдж, не дуже переконливо. Ще один жарт? — Ходімо, подивимося на його відправку.

— Що, зараз коїться? — запитав Чак коли вони верталися назад по довжелезному коридору. — Коли він прокинеться?

Дивовижно, але доктор Пейдж все ж таки підкорилася шаленій цікавості хлопчика, та відповіла:

— Приблизно через годину, — мовила вона. — Щойно це станеться, ми запустимо штучний підйом, та почнемо спостереження. Так ми побачимо нові і дуже цікаві, реакції через день чи два.

Її настрій так швидко змінився, її тон та легка хода випромінювали захоплення.

— Круто, — відповів Чак.

Вони все ще йшли.

***

Томас та Тереза спостерігали. Вони змусили Чака повернутися до кімнати. Вони не хотіли, щоб він бачив страждання хлопців, що вперше прокидалися у Ящику. Не варто квапитися з підготовкою хлопця до майбутнього.

Разом, Томас та Тереза спостерігали та уявляли, що це за відчуття.

***

Зарт прокинувся у темряві, камери у Ящику ледве уловлювали його рухи. Спочатку, він мовчки, блукав по металевій кабіні, хитаючись неначе п’яниця. Але потім, він миттєво усе усвідомив. Втрата пам’яті, дивне місце, поїздка, звуки. Він запанікував, почав гамселити по стінам волаючи:

— Допоможіть! Допоможіть!

Істерика продовжувалася. Його кулаки вкривалися порізами, руки були вже залиті кров’ю. Нарешті, він повалився на підлогу, а потім заповз у куток. Обхопивши ноги руками, він притягнув їх до грудей. Спочатку, з’явилася ледь помітна сльоза, але невдовзі він почав схлипувати, а плечі затрусилися від ридань.

Ящик зупинився, і у повітрі зависла тиша, здавалося, при найменшому порусі, усе вибухне. Раптово стеля загуркотіла та вискнула, зі скрипом, двері відчинилися. Серце Зарта похололо. Згори його осліпило сяйво. Він закрив очі руками і стогнучи став кататися по підлозі.

Десь з неба він почув шелест, шепотіння, веселий сміх. Нарешті він розтулив пальці і нарешті зміг дещо роздивитися. Він бачив квадрат світла, силуети тридцяти хлопців, що оточили його і нахилившись витріщалися на нього. Дехто штовхав інших та регочучи вказував на нього пальцем.

До нього впав канат, з петлею на кінці. Він підвівся, поставив ногу у петлю і обома руками вхопився за мотузку. Вони підняли його, потягнули до краю Ящику і Зарт приземлився на ноги. Троє хлопців обтрусили його, занадто сильно вдаряючи, але їх вигуки і сміх показували, що все гаразд. Наче старі друзі, запрошують додому загублену душу.

До нього наблизився високий хлопець з каштановим волоссям та протягнув руку. Зарт потиснув її.

— Мене звати Джордж, — привітався той. — Ласкаво просимо до Глейду!