Розділ 38

230.03.15 | 3:15

Цей день нічим не відрізнявся від решти. Сніданок, пару уроків, кімната спостереження. Ланч. Кімната спостереження. А Тереза весь час поруч. Чаку дозволили приєднатися до них, одразу після денних занять.

Чак справа.

Тереза зліва.

Томас не знав як розвивається його роль у БЕЗУМі. Здавалося, вони дозволяли йому робити усе що він захоче, ходити всюди куди він захоче. Він постійно їв у столовій з суб’єктами, яких ще не відправили у лабіринт. Томас не спілкувався з ними, як з Ньютом, Албі та Мінхо, але більшість з них були прикольними. Особливо приємними були два хлопця на ім’я Джеф та Лео, хоча їх явно непокоїло те, що приготували для них — вони чули плітки про те, який лабіринт, і яким він може стати. Однак, вони трималися разом.

Томас дивився на монітори. Він вирішив, що з ним все гаразд. Поки нічого кращого не випадає, він був задоволений своїм статусом.

— Що там відбувається? — запитала Тереза, вирвавши Томаса з думок. Вона показала на один з моніторів справа. Томас перевів зображення на центральний екран, щоб краще все роздивитися.

Група хлопців, на чолі з Албі та Ньютом, із сумнівом оточили курінь з усякого мотлоху, що знаходився у північно-західному кам’яному куті Глейду. БЕЗУМ забезпечили хлопцям для укриття маленьку, простеньку будівлю, сподіваючись, що об’єкти будуть добудовувати її коли їм надсилатимуть матеріали, що вони проявлять хоч краплю ініціативи, та покращать умови власного проживання. Протягом останніх тижнів, вони вже почали обговорювати цю ідею, зібрали усю зайву деревину та притулили її до стіни. Дехто з хлопців, вже навіть спав там, протягом останніх кількох ночей.

Але зараз, група стояла навпроти біля отвору в укритті, ближче до кута стіни і виглядала… стривоженою. По-перше, дивно було те, що вони дуже сильно скупчилися, неначе, не хотіли, щоб жуки-жалюки вловили кадр того, що знаходилося у курені. Вони крутили головами по сторонам, оглядаючи все навкруги, неначе злочинці, що чекають на машину для втечі. Албі та Ньют, щось безперервно шепотіли один-одному. Вони чи сварилися, чи хвилювалися.

— Що вони задумали? — тихо вимовив Томас, нахиляючись ближче, щоб спробувати розгледіти, щось у тінях. Марно.

Але Тереза випередила його. Вона натиснула на кнопку, за допомогою якої, вони мали змогу зв’язатися з залою керування — там працювали поважні люди.

— А можливо, надіслати туди жука-жалюка? — поцікавилася Тереза,

— Дзузьки, — відповів чоловік. Напевно, хтось з психодумів. Вони мало спілкувалися з Томасом та Терезою, а тим паче з об’єктами. — Ми хочемо побачити, що відбудеться перш ніж вони зрозуміють, що ми уважно слідкуємо за ними.

Це ще більше зацікавило Томаса.

— А можна хоча б змінити масштаб зображення?

— Ми зробимо усе можливе, — відрубав чоловік. — Зала керування, кінець зв’язку, — пролунало гучне клацання. Напевне, він спеціально, зробив так, щоб вони почули це. Іншими словами «Відчепіться від нас». Іноді вони так робили.

Увагу Томаса привернули рухи на екрані. Албі нахилився до трикутного укриття та боровся з чимось, його тіло було надзвичайно напружене. Ньют приєднався до нього і вони вдвох витягнули щось з темряви у сутінки — штучне сонце вже закотилося за велетенську західну стіну, і та територія Глейду пірнула у тінь.

— Що… — сказала Тереза. — Що це таке?

— Це людина! — вигукнув Чак. Томас аж підскочив у стільці.

Але хлопчина мав рацію. Албі та Ньют тримали когось за ноги, і тягнули людину до переходу північної та західної стіни. Коли вони дійшли туди, Албі став на коліна та вдарив його по обличчю. Тереза приголомшено скрикнула, а Томас не задумуючись, відскочив назад на декілька футів. Албі розмахнувся і знову вдарив хлопця, тоді ще раз. Ньют схопив його за руку і відтягнув.

— Не знаєте, хто це? — запитала Тереза.

Чак обійшов командний стіл і тепер його очі були всього за декілька дюймів від екрану.

— Я знаю, — сказав він. — Це Джордж.

— Той, що зустрічав Ніка у Глейді? — запитав Томас. — Відтоді і доби ще не пройшло. Чому ж усе пішло не так?

— Що пішло не так? — додала Тереза. — Тобто, що заради всього святого, відбувається? Чому Албі намагається перетворити Джорджа на фарш?

Томас помітив, що один з відео роликів зліва від головного екрану розмився від руху, жук-жалюк шалено швидко тікав у плющі.

— Чак, повернися на місце, — визвірився Томас. — Ти затуляєш мені все.

Чак підкорився, його обличчя випромінювало щось між страхом і захватом. Томас швидко обрав потрібний кадр та перекинув його на головний екран по центру. Щойно відео опинилося там, ракурс камери змінився з плющу на панорамний вид Албі, Ньюта та Джорджа з висоти пташиного польоту. Не дивлячись на шум від жука-жалюка, хлопці були так зайняті, що нічого не помітили.

Тепер Томас міг роздивитися все, до дрібнішої деталі та міг почути кожен їх подих та порух.

Джордж виглядав жахливо. Він викручувався на землі, його м’язи напружилися, наче їх назавжди скувало судомами. Він вибалушив очі і стиснув вуста так, що вони перетворилися на бліду лінію. Шкіра на його обличчі, виглядала так, неначе її здерли, зварили та приліпили назад. Томас кліпнув і потер очі. Джордж нагадував витвір спец-ефектів. Він корчився, неначе переживав найбільший біль у світі і дико пронизливо вив крізь міцно стулений рот.

— Якого біса з ним не так? — крикнув Ньют.

Поруч з ним, стояв незнайомий Томасу хлопець. Він сказав:

— Я ж вам казав! Ми досліджували лабіринт! Він постійно був попереду! Я почув якісь механічні звуки, а тоді вереск Джорджа! Я ледве дотягнув його сюди! — здавалося, він кипів від гніву.

— Хто це? — поцікавився Томас. Він почувався неначе знаходився у Глейді зі своїми старими друзями.

— Його звати Нік, — відповів Чак. — Він колупається у носі.

Томас відірвав очі від екрану та поглянув на хлопця.

— Серйозно? Жартуєш зараз?

— Це все, що я про нього знаю!

— Я не хочу, щоб хтось ще побачив його, — мовив Албі, привертаючи увагу Томаса назад до великого екрану. — Він всіх налякає. А зараз у нас чудова можливість уникнути цього.

— То, чому ж ви, щойно вдарили його по обличчю!? — запитав усе ще розлючений хлопець на ім’я Нік. — Ви ж знаєте, він мій друг. Йому потрібна медична допомога, а не якийсь забіяка, що буде бити його!

— Бо він божевільний і намагався вкусити мене! — заволав Албі в обличчя Ніку. — Відчепися!

— Хлопці, охолоньте, — мовив Ньют та став між ними. — Давайте все з’ясуємо. Що будемо робити?

Вони стояли над Джорджем, якому погіршало. Здавалося, від набряку, його голова от-от вибухне. Він був червоним як буряк та весь опухнув. На лобі та скронях у нього виступили вени. А його очі… вони були величезними. Томас ніколи не бачив нічого подібного.

— Ти бачив, що напало на нього? — запитав Албі у Ніка. Здавалося, він забув, що мить тому вони мало не побилися.

Нік похитав головою:

— Нічого не бачив.

— А Джордж, щось казав? — запитав Ньют.

Нік кивнув:

— Здається, так. Не впевнений, але… здається він постійно шепотів: «Воно мене вжалило, воно мене вжалило, воно мене вжалило…». І це було дивно, чувак. Здавалося, він збожеволів. Що будемо робити?!

Томас відкинувся на спинку стільця. Чомусь, від цих слів у нього похололо на серці.

«Воно мене вжалило»