230.03.15 | 17:52
— Дідько, — приголомшено видихнув Томас.
Тереза відпустила ногу Томаса, відкинулася на спинку крісла та голосно зітхнула.
— “Дідько” — це точно. Що відбувається?
Томас поглянув на Чака і його серце мало не розірвалося. Хлопчина, руками притискав ноги до грудей. Він був блідим, а на щоках блищали дві чіткі лінії від сліз. Він тремтів. Серце Томаса огорнуло неймовірне почуття вини — він ніколи не чекав, що його друг побачить таке жахіття. Він ніколи не чекав, що сам побачить таке жахіття.
— Ей, ей, — мовив Томас Чаку. Він схопив хлопця за плечі. — Ей, поглянь на мене. Поглянь на мене.
Чак нарешті підняв повні печалі очі.
— Ми все з’ясуємо, гаразд? — сказав Томас. — Я впевнений, що… не знаю. Щось пішло не так. Нас просто жорстоко розіграли. Лабіринт не такий, гаразд?
Крізь ридання, Чак схлипнув:
— Я лише розважався. Я не… — його голос тріснув і він продовжив тихо плакати.
— Я знаю, друже, я знаю. На це було дуже важко дивитися, — він пригорнув Чака. Тереза одразу обійняла його з іншої сторони. Їх трійця обіймалася приблизно хвилину. Тоді Томас озирнувся через плече, щоб побачити реакцію глейдерів на таку жорстоку смерть.
Деякі хлопці розійшлися, більшість з них самотньо тинялися. Албі стояв на колінах, спираючись на дерев’яний спис, яким він вбив Джорджа, і не рухаючись втупився у землю. Поруч з ним схрестивши ноги прямо у бруді, сидів Ньют. Він опустив голову на руки і закрив очі — він мав найжалюгідніший вигляд, на який тільки була спроможна людина.
Жук-жалюк, наблизився до тіла Джорджа і Томас переніс цей ракурс на головний екран. Здається, з усіх хлопців, Нік тримався найкраще, хоча Джордж явно був його другом. Все таки, він називав його Джорджі. Нік став навколішки перед своїм мертвим товаришем. Він став ритися у його одязі, заглядати у очі і вивчати його кінцівки. Раптом він завмер, його очі зупинилися на середині спини Джорджа.
Через одну-дві секунди, він простягнув руку і схопив сорочку мертвого хлопця, промацав її, поки не знайшов маленьку дірочку. Декількома різкими порухами рук, він розірвав тканину та нахилився. Він хотів щось побачити. Томас, у кімнаті спостереження, також нахилився, пильно вдивляючись в екрани перед собою.
Жук-жалюк наблизився до тіла, показуючи саме те місце, що так зацікавило Ніка. Там шкіра почервоніла і набрякла, біля рани просвічувалися вени, утворюючи майже рівне коло на спині трупа Джорджа. Здавалося, наче з його тіла вилазив павук з переламаними лапами. На жахливу рану, було важко дивитися.
— Вжалило, — мовила Тереза. — Здається, це було до біса могутнє жало.
Томас встав.
— Ну все! — сказав він. — Ходімо.
Він відвернувся від жахіття на екрані, на стіні та попрямував до дверей.
— Куди ми? — наздогнала його Тереза.
Томас обернувся до Чака, що стояв прямо позаду.
— А тобі треба залишитися тут. Тобто, мені треба, щоб ти тут залишився.
— Що? Чому?
Томас не розумів, чи образився друг, чи боявся залишатися наодинці.
— Хтось повинен слідкувати за цими моніторами замість мене. Якщо щось станеться — якщо вилізе грівер, когось вжалять чи якщо все злетить у повітря, що завгодно — шукай мене. Гаразд?
Томас знав, що Чак занадто тямущий, щоб купитися на таку причину, щоб залишити його, але він змирився і не сперечався.
— Чудово. Але куди ти? Як мені тебе знайти?
Томас відчинив двері і махнув на них Терезі.
— Я йду за відповідями.
***
Томас затарабанив у двері.
— Впустіть нас! — заволав він.
Головна зала керування була зачиненою для осіб молодше двадцяти років. Він колись почув це, але це звучало як формальність, вигадана, щоб не запускати їх. Він, Тереза, Арис та Рейчел були частиною “команди” лише коли це було потрібно. Він знав, що їх аналізують так само, як і будь кого у Глейді.
І після того, що він побачив, це все почало його турбувати.
Він вже збирався знову загуркотіти у двері, аж як пролунало клацання та шипіння. Велика металева плита від’їхала в сторону. Перед ними стояв незнайомий, низенький, присадкуватий, чорнявий чоловік. І він виглядав не дуже задоволеним.
— Проблеми Томасе? — запитав чоловік на диво спокійним голосом. — У нас зараз такий дурдом.
— Ви постійно кажете, що ми граємо велику роль у всьому цьому, — сказав Томас. Він вказав на Терезу, а потім на себе. — Ми допомагали програмувати ваш лабіринт. Допомогли відправити туди усіх наших друзів. А зараз, ми бачили як один з них помер, а ви і пальцем не ворухнули, щоб завадити цьому. Чому? Чому ви не втурилися і не допомогли? Хтось повинен це пояснити, прямо зараз.
Томас тремтів, намагаючись стриматися. Він неспокійно ковтнув повітря, чекаючи на відповідь.
Обличчя чоловіка виражало багато емоцій. І гніву було менше за все.
— Зачекайте, — мовив він і не чекаючи відповіді зачинив двері.
Томас потягнувся, щоб знову загрюкати у двері, але Тереза схопила його і похитала головою.
«Вони все розкажуть, — заговорила вона у його голові. — Вияви трохи терпіння. Якщо ми хочемо щось дізнатися, ми мусимо поводитися так само спокійно як і вони у подібних ситуаціях.»
Вона мала рацію і це засмучувало і дратувало його. Він почувався безглуздо через свою сміховинну войовничість. Хлопець зітхнув, кивнув і став чекати.
Менше ніж за хвилину, двері відчинилися. Там стояв як завжди похмурий та лисий доктор Лівіт. Не встиг він і слова вимовити, як поруч виникла доктор Пейдж. Вона практично відштовхнула його.
— Томасе, — лагідно сказала вона. — Терезо. Напевно ви такі ж стривожені як і ми.
Він не очікував, що вона почне з цього і не міг пояснити, чому це так вразило його.
— О, так, — відповіла Тереза. — А ви, нормально відноситесь до вбивання дітей?
Томас не знав, чи вистачило б йому хоробрості так прямо запитати про це, але він був згоден. Все ж таки це сталося, БЕЗУМ щойно вбили Джорджа. Хлопця, якому навіть вісімнадцяти не було.
Доктор Пейдж відступила в сторону, ширше відкриваючи двері.
— Заходьте. Ми вам усе пояснимо. Що пішло не так. Ви заслуговуєте на ці знання.
— Так, думаю що так, — почув Томас свою відповідь, однак сам він трохи розгубився. Раптово, він усвідомив, з ним ніколи не були щирими. Байдуже, що вони робили чи говорили. Все могло бути просто випробовуванням від БЕЗУМу.
Це було занадто.
Він зайшов за Терезою у залу керування, не довіряючи нікому.
— За мною, — мовила доктор Пейдж закривши двері.
Лівіт усе ще стояв у стороні, дивлячись на Томаса та Терезу, як на ворожих загарбників.
Вони пройшли по короткому вузькому коридору та увійшли до величезної кімнати. Справа від Томаса знаходилося безліч моніторів, пультів керування, командних столів та стільців. Це нагадувало їх кімнату спостереження, тільки збільшену принаймні у десять разів. Тут приблизно двадцять людей працювали над різноманітними задачами. Зліва від Томаса було декілька столів, скляне приміщення для засідань та кілька замкнених дверей. Хтозна, які таємниці ховали за ними. Це нагадало Томасу, що він знає лише крихітну частину інформації про грандіозну операцію БЕЗУМу.
— Я не хочу щоб ви говорили про це з кимось іншим, — сказала доктор Пейдж через плече. Навкруги кипіла робота. — Давайте знайдемо тихе місце і я вам поясню, що сталося. Я сподіваюся ти довірятимеш нам — довірятимеш мені — більше ніж зараз. Може ви нас зрозумієте.
— Зрозуміємо? — перепитав Томас. Його здивувала її промова. Вона що, насправді сподівається на це? Після того, що вони щойно побачили?
Доктор зайшла до невеличкої скляної кімнати. По центру стояв стіл та чотири стільці. Вона відчинила двері та запросила їх всередину, жестом наказуючи їм сісти. Томасу це все не подобалося — йому хотілося стати і тупотіти ногами, вимагаючи відповідей, а вони знову виконували умови БЕЗУМу.
— Ми прийшли сюди, не для того, щоб гарненько посидіти, — сказав він. — Нам не потрібна брехня. Нам потрібні справжні відповіді. Прошу.
— Ви вбили людину, — вже спокійніше мовила Тереза. — Ми на це не підписувалися. Ми не підписувалися на вбивання своїх друзів. Ми наступні?
Доктор Пейдж не виглядала розгніваною, винуватою чи навіть збентеженою. Здавалося, вона була… сумною. Печальною.
— Ви завершили? — заморено запитала вона. — А тепер, можна сказати? Вам набридла брехня і напів істина? І мені. Але, ви прийшли за відповідями, а все що ви робите зараз — звинувачуєте нас. Якщо ви хочете, щоб я все пояснила, це треба припинити.
Томас зітхнув. Вони завжди поводилися з ним, як з дитиною, і це ніяк не змінити. Найбільш його дратувало, що він залишався дитиною у їх очах, а сам себе почував дорослим.
— Чудово, — сказала Тереза, а Томас повільно гаснув. — Тоді пояснюйте.
Доктор Пейдж повільно, вдячно кивнула.
— Дякую. А тепер, правда. Ми змінили версію Спалаху, щоб він міг зашкодити імунному… цікавими способами. Способами, що допоможуть нам краще зрозуміти головний вірус. Змінена версія — її грівер ввів Джорджу. Від неї була сироватка, що мала зупинити дію інфекції. На жаль, сироватка ще не ідеальна, тож ви бачили… невдалий результат.
Вона зупинилася, поглянувши на реакцію Томаса. Томас був таким приголомшеним її відвертістю, що не міг зібрати думки до купи. Тереза також мовчала.
Доктор Пейдж склала руки на грудях.
— Ми все ще працюємо над цим. Ми не хотіли, щоб Джордж загинув — це чиста правда. Ми виправимо сироватку, — Вона зупинилася, щоб перевести дух, перш ніж продовжити.
— Але ось, що я вам скажу: ми отримали дуже вагомі результати, протягом декількох годин, після його жаління — результати які нам були і будуть потрібні. Не тільки завдяки Джорджу, а і завдяки всім, хто бачив, що сталося і якось зреагував, — вона підвелася і поклала руки на стіл, нахилившись до них. — І це, найголовніше.
Вона підійшла до дверей та відчинила їх, а тоді поглянула на них.
— Я полюбила вас обох. Як власних дітей. Я вам клянуся, на землі не має чистішої правди, — вона запнулася, здавалося, вона от-от заридає. — Я зроблю все — все — щоб запевнитися, що у вашому житті, світ стане нормальним.
Вона опустила голову, її очі наповнилися сльозами, що в будь яку мить, могли политися з її очей. А тоді вона вийшла, закривши двері.