Розділ 41

230.04.8 | 19:15

Томас швидко повечеряв. Він планував бути у кімнаті спостереження весь вечір, тож він не хотів змарнувати жодної хвилини свого вільного часу. Тільки так, він міг бути ближче до своїх друзів. Він так за ними сумував. Він заковтнув залишки їжі і побіг туди.

Він сів, переконався, що всі монітори увімкнені і працюють. Швидко перевірив елементи керування та деякі ракурси на екранах.

Тоді Томас нахилився.

Він почав спостерігати.

***

Сьогодні Мінхо та Ньют були напарниками, бігунами у лабіринті. Він дивився, як вони пройшли крізь східні двері та попрямували до жалюгідної подоби будівлі, яку вони переробили на свого роду кімнату з картами. Під час останньої щотижневої доставки матеріалів у Ящику, вони залишили там повідомлення з проханням про звичайний папір та олівці та їх запит виконали.

Вони не припиняли бігти аж до грізних дверей бетонної будівлі. Там була кругла ручка, що замикалася, як на підводних човнах — тому вони і обрали, саме це приміщення для зберігання намальованих карт. Мінхо вставив ключ, прокрутив його, щось клацнуло і двері відчинилися. Вони удвох увійшли всередину, вони першими з бігунів повернулися до оселі. За ними слідом повз жук-жалюк і Томас переніс це відео та звук на головний екран.

Мінхо схопив аркуші паперу, обидва хлопці бурмотіли щось під носа. Це було: ” Вліво, вліво, вправо, вліво, вправо, вправо, вправо” чи “три повороти вправо після здоровенної скелі” і “різнокольорова тріщина, вліво, облисілий плющ, вліво, вправо, вправо”. Вони без упину писали свої документи, закарбовуючи слова, поки вони їх не забули.

— Ух! — видихнув Мінхо, кинувши олівець. Він потягнувся і позіхнув. — Кльово сьогодні побігали.

— Непогано, — пробурмотів Ньют, посміхаючись.

Вони схопили нові аркуші і стали перетворювати свої слова, на карти.

***

Албі самотньо сидів на лаві біля щогли. На землю опустилася ніч, двері вже давно закрилися. Перед ним стояла порожня тарілка, його сорочку вкривали кришки. Він закрив очі, і сидів абсолютно непорушно.

— Албі? — сказав хтось, підійшовши до нього.

— Тссс! — засичав Албі. — Залиш мене на самоті. Я хочу послухати.

— Гаразд.

Але хлопець не відійшов, закривши очі як Албі.

За огорожею їх оселі, стіни лабіринту почали змінювати позиції. Земля затремтіла, повітря наповнило далеке ревіння каменю об камінь. На обличчі у Албі виникло щось, на подобу посмішки.

— Грім, — прошепотів він.

— Що? — запитав відвідувач.

— Грім. Я пам’ятаю грім.

По його щоці текла сльоза. Він не витирав її.

***

Томас тихо і похмуро сидів у кріслі, а доктор Пейдж перевіряла всі показники його організму. Сьогодні весь день був зайнятий уроками, і він боявся його так сильно, що мало не плакав.

— Сьогодні ти мовчиш, — сказала доктор.

— Я хочу, — відповів він. — Прошу. Сьогодні, я хочу мовчати.

Вона зашепотіла:

— Гаразд.

Томас уявив як його друзі починають виконувати свої різні обов’язки у Глейді. Він намагався уявити, що вони робили саме зараз. І він міркував про те, про що міркував постійно: можливо, колись, він приєднається до них. Це було б правильно.

Доктор Пейдж застромила у нього голку і цього разу він це відчув.

***

Томас жив своїм дивним, нудним, іноді печальним, іноді оптимістичним життям. Спостерігаючи за друзями, що ледве виживали у лабіринті. Спостерігаючи, як вони працюють, щоб зробити це місце краще. Вони встановили правила, розподілили роботу, створили графік. Халупа була вже в три рази більше, ніж спочатку, а Мінхо обрали наглядачем бігунів.

Минали дні, тижні, місяці. Сталося ще багато речей. Тереза та Чак були його товаришами, і він любив, коли вони були поруч. Вони робили його життя не таким нестерпним, а іноді навіть веселим. Але розслабитися було важко, місце, у якому він жив, нагадувало йому про дві речі: про те, що його друзі були частиною експерименту і, що експеримент проводили через жахливу, безжальну хворобу, що руйнувала зовнішній світ.

Так, він жив. День за днем. Відвідуючи уроки та обстеження, виконуючи накази. Наприклад, щомісяця він допомагав Терезі готувати нового хлопця до відправки.

Найнижчий поверх, про який у нього було стільки теплих спогадів, тепер, він відвідував лише раз на місяць. Він здавався темнішим і тихшим ніж раніше. Хлопець робив все можливе, щоб знайти час на кімнату спостереження. Він записував нотатки, про те, що бачив і показував їх доктору Пейдж. Чим краще він все аналізував, тим більше часу отримував.

В основному, це було нудне життя, що іноді переривалося приємними моментами з Терезою та Чаком. Він терпів усе це, лише через зростаючу доброту доктора Пейдж, котра, здається була єдиним співробітником БЕЗУМу, з серцем, що розуміло, як це — бути дитиною. Вона не заперечувала, те, що любить їх, як власних дітей. Але здається вона відчувала небезпеку, наче десь на підсвідомості розуміла, що таке відношення до них — найбільший ризик.

Це був дивний світ. Але Томас був живим, і жив.