231.05.04 | 22:14
Того року зима наставала ривками, як старий двигун, що декілька років лежав серед технічного мотлоху і лише починав працювати. Але нарешті вона надовго опустилася на землю замість початку весни.
Томас рідко наважувався виходити на вулицю, а якщо і виходив, то тільки по спеціальному дозволу і принаймні разом з двома охоронцями, але все ж він достатньо побачив, щоб зрозуміти, що лід, холод та сніг повернулися у світ з подвійною силою. Кліматолог БЕЗУМу сказав, що погодні умови повільно відновлюють свій цикл на Землі — зима, весна, літо та осінь, — але що в найвіддаленіших південних та північних районах екватора, сезони стали більш непередбаченими та екстримальними, ніж до сонячних спалахів. Він описував клімат планети, як маятник, що тепер качався швидше та сильніше.
Томас насолоджувався цим за будь якої можливості, насолоджувався відчуваючи сніг на обличчі, морозне поколювання на носі та кінчиках пальців. Це був, наче спосіб показати всю зневагу до сонячних спалахів. Бачите? Я змерз. Ось вам!
Був початок травня — зима все ще відмовлялася послабити хватку — і Томас вийшов на вулицю з Чаком та Терезою. Позаду стояли двоє озброєних охоронців. У Томаса був кепський настрій.
Все над чим він працював не покладаючи рук у БЕЗУМі, гнівало його. Психологи, змінні, зона ураження, схеми. Все. Він так почувався ще відтоді, як дізнався всю правду про їх попередників — вони самі і розповсюдили вірус, від якого тепер шукали ліки. Короткий час на вулиці, був для нього наче маленькою втечею.
Тереза тремтіла та розтирала руки крізь пальто.
— Це точно Земля? БЕЗУМ не кинули нас крізь прямтранс на крижану планету?
— Було б круто, — відповів Чак. — Крижані прибульці. Цікаво, чи прилипне до них язик якщо їх лизнути. Ну знаєте, як флагшток.
Томас скуйовдив кучеряве волосся друга, намагаючись позбутися поганих думок.
— Розуміємо, Чак. Можеш не пояснювати нам свої жарти щоразу. Іноді вони справді смішні. Як цей. Він був кумедним. Від сміху у мене вже все болить. Тільки всередині.
— І я, — додала Тереза. — Я нестримно голосно регочу. Просто всередині.
Чак хрюкнув як порося та гигикнув. Він часто так реагував на подібні речі. І через це він подобався їм ще більше.
— Ми просто стараємося бути тихіше, — мовила Тереза. — Ми ж не хочемо розбудити кранків у ямах.
— А я їх ніколи не бачив, — відповів Чак з удаваною печаллю. Принаймні, Томас сподівався, що вона була удаваною.
Вони повернули за ріг комплексу та зупинилися. Перед ними відкрився захоплюючий вид. Ліхтарі біля будівлі БЕЗУМу сяяли досить яскраво, тож освітлювали ліс, сосни, припорошені виблискуючим снігом. У небі кружляли крихітні кришталеві сніжинки, а шум хвиль, що б’ються об скелі звучали тихіше ніж завжди. Томасу здалося, що все навкруги зроблено людьми, що морозний вітерець віє з велетенських вентиляторів.
Несправжній світ, як лабіринт.
— Народ, це так гарно.
Томас чекав, що Чак пожартує, але того також зачарувала краса навкруги.
— Світ не такий вже і поганий, — сказав він. — Щойно БЕЗУМ з’ясує, як знову зробити всіх нормальними, життя налагодиться, правда?
Томас просто кивнув і поклав руку на плече Чака. За допомогою вкраденого планшета, Томас провів дослідження Пекла, місця, де БЕЗУМ проводили якісь секретні операції. Якби Чак побачив фото цієї безлюдної пекельної діри, можливо він змінив би свою думку. Але хлопець мав рацію. У світі було безліч місць, як ліс на скелі, об яку, б’ється величний океан. Місця, де людство могло оселитися та відновитися.
— Томе, поглянь, — схвильовано сказала Тереза. Він простежив за її поглядом, що був прикований до дерев за сотню футів від них.
З лісу вибралася фігура та впала. Невідомий підвівся, обтрусив сніг і попрямував прямо до групи. Охоронці швидко затулили собою підлітків і підняли зброю.
— Краще повернемося, — мовив один з них.
— Це кранк, правда? — запитав Чак. Він вимовив це спокійно, відважно і Томас мало не луснув від гордості за друга.
— Бінго, малюк, — відповів охоронець. — Не хвилюйтеся, ви у безпеці. Ходімо назад.
— Зачекайте, — мовила Тереза. — Це не… Тобто… це ж Рендалл.
Томас примружився, щоб роздивитися все крізь яскраве сяйво ліхтарів БЕЗУМу. Вона мала рацію. Це був він. Рендалл. Він хитаючись пробирався крізь сніг, наче щось там загубив і намагався ногою підкинути це вгору
Перший охоронець опустив рушницю.
— Побий мене грім. Це він.
— Що він там робить? — прошепотів Томас.
— Що робити? — занадто голосно запитав Чак. Томас хотів засичати на нього, але було пізно. Рендалл зупинився і різко підняв голову. Він побачив їх. Всі завмерли.
Рендалл намагався пройти крізь сніг.
— Вибачте, — пробурмотів Чак.
— Повертаймося, — схвильовано сказав охоронець. — Треба сказати Раміресу.
Вони повернулися до Рендалла спиною та квапливо побігли до найближчого входу у комплекс. Вони вже були перед дверима, коли Рендалл закричав:
— Зупиніться! Меріон! Муре! Мені треба дещо сказати!
Почувши свої імена, охоронці обернулися, знову затулили підлітків та підняли зброю.
Рендалл вийшов зі снігу та спіткнувся об стежинку, десь за двадцять футів від них. Він виглядав жахливо. Почервонілі очі. З носа тече кров. Впалі, висушені щоки. Справа над бровою розітнута шкіра. Збоку по обличчю сочиться червона цівочка. Томас витріщився на бідолашного чоловіка. Що він тут міг робити?
— Тоді говори швидше, Рендалле, — мовила жінка — Ти погано виглядаєш. Тобі потрібна допомога.
— У мене ж вже не виходить це приховати, так? — видихнув Рендалл, зігнувшись і спираючись на коліна. — Це жахливо! — Він різко випрямився і захитався поки не встановив рівновагу. — Це жахливо, намагатися приховати від босів Спалах.
Томас схопив Чака за руку. Звалося, що сніг завмер у повітрі, він більше не кружляв, не витанцьовував, не подав.
— Все, розмова завершена, — відрубала жінка-охоронець. — Муре, відчини двері. Зайди з ними у будівлю і знайди доктора. Негайно.
— Гадаєте, ви особливі? — заволав Рендалл. — Ви справді гадаєте, що вони не зроблять з вами теж саме, що і з усіма?
Муре ввів пароль. Пролунав гучний сигнал. Екран з червоного, змінився на зелений і щось клацнуло. Двері відчинилися. Охоронець розкрив їх ширше та відступив.
Томас буквально заштовхнув Чака в прохід а тоді, схопивши Терезу за руку, потягнув її за собою і вони забігли всередину. Він не хотів ні секунди проводити разом з Рендаллом, чиї волання вони усе ще чули.
— Ви мене чули? — крикнув хворий. — Ви тікаєте не від тієї людини. Не мене ви повинні боятися. Ви чуєте?
Не зважаючи на божевільні вигуки Рендалла, охоронець зачинив двері. Томас визирнув з маленького надійного віконця і побачив, що чоловік розвернувся і спотикаючись поплентався до лісу.
***
— Сьогодні спатимеш у мене на підлозі, — сказав Томас Чакові. Вони стояли у коридорі біля його дверей. — І плювати, якщо через це у нас будуть неприємності.
Тереза ходила до своєї кімнати, щоб прийняти ванну і якраз повернулася до них. Вона виглядала схвильованою.
Томас стурбовано поглянув на неї:
— Ти також хочеш спати тут? Я трохи стомився.
— Насправді…
— Що трапилося? — запитав Томас.
Дівчина зиркнула на задуманого Чака. Вона заговорила у голові Томаса.
« Хай поспить у твоїй кімнаті. А нам треба піти. Терміново.»
«Зачекай, що? — відповів Томас. — Куди?»
«Все гірше, ніж ти думаєш, — мовила вона. — Слухай… просто вклади його спати, розкажи йому казку на ніч, мені байдуже. Все що завгодно. Коли він точно відключиться, постукай у мої двері.»
«Що трапилося?» — знову запитав він.
— А знаєте, що? — вголос казала вона, проігнорувавши його питання. Вона лагідно прибрала пасмо волосся Чака з обличчя хлопця і той підняв голову. Його очі віддзеркалювали увесь тягар який звалився на нього після побаченого. — Я втомилася. Йдіть, поспіть удвох, а завтра вранці побачимося. І не хвилюйся, — вона трохи нахилилася, щоб поглянути йому у вічі. — Серйозно. Рендалл хворий, про нього подбають. У нас імунітет, пам’ятаєш? Не варто хвилюватися.
Вона широко лагідно усміхнулася хлопцю. Вона була такою переконливою, що Томас і сам майже повірив їй.
— Добраніч, — побажав їй Томас. — Ходімо, Чак.
— Добраніч, — відповіла Тереза і прослизнула до своєї кімнати.
Томас зачинив за собою двері і кинув Чаку на підлогу пару ковдр. Влаштувавшись у своєму “ліжку” хлопець знову нагадав Томасу, що був набагато розумніший ніж думають вони.
— Так, вона має рацію — у нас імунітет, — мовив він у темряві. — Але що буде з усіма людьми, які працюють на БЕЗУМ?