231.05.05 | 4:15
Четверо з них погодилися на місію і доктор Пейдж пішла покликати пару охоронців, що навчать підлітків користуватися шприцами та зброєю і створити найліпший план нападу, узгодити усю операцію. Поки вони чекали, Тереза знову відкрила їх зв’язок.
«Ти як?» — запитала вона.
«Я просто… Я не знаю що і думати.»
Вона зробила паузу, що здавалася вічною. Він відчував, як шалено працює її розум. Він чекав, хоча і хотів сказати набагато більше.
«Послухай, — нарешті відповіла вона. Це слово завжди означало, що вона збирається відкрити йому свою душу. —Пам’ятаєш, я розповідала тобі звідки я? Коли мене звали Діді?»
Це ім’я було просочене таким гострим болем, що Томас посовався у стільці.
«Так, я пам’ятаю.»
«Томе, це було жахливе місце, — продовжувала вона — Я навіть не можу… воно було жахливе. Я бачила безліч людей, котрі підхопили Спалах, я пам’ятаю, як тікала від кранків, пам’ятаю… Коротше кажучи, я розумію, що зараз багато місць на планеті саме такі. Багато маленьких дівчат, як я, бачать усе це. Помирають у вирі усього цього жахіття. А БЕЗУМ, хочуть врятувати від цього світ. Врятувати усіх тих маленьких дівчат та хлопчиків.»
«Я знаю, — мовив Томас. — Ми усі надивилися страшних речей.»
«Не таких як бачила я. Я була практично у центрі усього того пекла. Всі заражені були зібрані у одному місці, а вірус ще не ослабнув. Вірус розповсюджується. Колись, увесь світ — кожне місто та містечко — стане як північна Кароліна. І тоді загинуть всі.»
Томас встав, бажаючи завершити цю депресивну розмову.
«Я зрозумів, Терезо. Я зрозумів. Нам треба знайти ліки. Ти гадаєш, я не чув цю промову вже тисячу разів?»
Йому здалося, що він розчарував її.
«Томе, ця промова важлива. Ми мусимо знайти ліки і більше не можемо говорити про щось, не думаючи про далеке майбутнє. Мова йде про вимирання. Найголовніше, це кінцевий результат. Як ми цього досягнемо… ми просто зробимо це. Гаразд? Будь якою ціною.»
«Тобто ми їх вб’ємо? — запитав Томас. — Ти про це говориш? Ми четверо ходитимемо по цим будівлям і просто вб’ємо усіх у кого є Спалах?»
«Так, саме це ми і зробимо.»
Томас спробував запропонувати інше рішення:
«Може просто помістити їх у ями з кранками?»
«Ти серйозно? Ти вважаєш, що вони хочуть потрапити у печеру з монстрами? Томе, ти навіть не думаєш!» — Томаса накрила така потужна хвиля її роздратування, що він аж здригнувся.
«Отже ми їх вб’ємо» — здавалося, що це означає втратити цінну частину людяності.
«Ми зробимо усе, щоб цим всім керувала доктор Пейдж, щоб лабіринти продовжували працювати. Мова йде не про вбивство. Мова йде про порятунок.»
Томас зітхнув.
«Я постараюся.»
А що він зробить ще?
Вона наблизилася до нього, нахилилася і зашепотіла йому на вухо.
— Це так важливо, — мовила вона. — Це найважливіша річ у світі.
— Угу, — видихнув він. — Тому, що БЕЗУМ це добре.
***
Через кілька хвилин, двері відчинилися. Доктор Пейдж завела у кімнату кілька охоронців у формі.
— Давайте підготуємо вас, — мовила вона. — У нас мало часу.