231.05.05 | 5:44
У Томаса був важкий рюкзак. Там у друзів було складене усе потрібне. По два пістолети, запасні набої для гранатометів, що висіли у них на плечах та стільки шприців, скільки знадобилося б щоб завалити цілий зоопарк зі слонами. Краще забагато, ніж мало.
Вони побігли по коридорам комплексу. Їх першою ціллю був канцлер Андерсон. Добрий чолов’яга з яким у Томаса ніколи не виникало великих проблем. Добрий чоловік, що тепер цілком збожеволів. Перш ніж відправитися у сектор Д, вони мають подбати про нього.
Вони бігли добрячі п’ять хвилин. Нарешті Арис підняв руку і зупинився. Тереза мало не врізалася в нього.
— Ви це чули? —запитав Арис.
Томас прислухався. Він намагався розчути щось крізь гудіння вентиляції та власного дихання після бігу.
— Ні, — сказав Томас, хоча решта лише похитали головами.
— Просто прислуховуйтесь, — відповів Арис. Він підняв очі на стелю, ніби почув щось зверху. — Там.
Тихе завивання, ніби плач дитини. Тепер, почувши це, Томас не міг повірити, що не помічав цього. Пронизливо, печально, звук луною проходив по коридору, і було неможливо сказати звідки він іде. Томас уявив дитину на дні колодязя.
— Можливо це лунає через вентиляційні отвори у секторі Д, — припустила Рейчел.
Жалібний звук обірвався.
— Чи це хтось з дітей, — сказав Томас. — Доктор Пейдж десь їх усіх ховає.
Заговорила Тереза:
— Спершу треба завершити з Андерсоном, а тоді вже думати про щось інше. Ходімо.
Арис не заперечував. І вони четверо знову побігли.
***
Двері Андерсона були закриті, але не замкнені. Тереза рушила вперед і відчинила їх. Томас затамував подих, очікуючи, що чоловік кинеться на них, як зомбі.
Там не було нічого крім тиші та темряви. І смороду. Жахливого смороду.
Піднявши гранатомет, Тереза ширше відчинила двері та зайшла до кімнати. У будь який момент вона була готова вистрілити. За нею пішов Арис, потім Рейчел. Томас був останнім. Робоча станція усе ще заливала все навкруги блакитним сяйвом. Відтоді, як вони востаннє були тут, нічого не змінилося. Додалися лише сморід тіла, сечі та навіть фекалій. Цей запах мучив Томаса, він закашлявся і впав на одне коліно. Він спробував опанувати себе.
«Все гаразд?» — запитала Тереза у його голові.
«Угу. Він там?» — він кивнув на приватну кімнату
«Ходімо, подивимося.»
А Арис був уже біля дверей та прочинив їх. З темряви повіяло черговою хвилею жахливого смороду. Томас підвівся і став позаду Ариса та Терези, намагаючись щось роздивитися. Поруч затиснувши носа стояла Рейчел.
— Він мертвий? — запитала вона.
— Ні, — пролунав скрипучий голос. Андерсон. Це прозвучало якось не по людському. — Ні. Не мертвий. Сьогодні не ваш щасливий день, — він вибухнув роздираючим горлянку кашлем.
— О господи, — видихнув Томас. Через усе це, його мало не вивертало. — Включіть світло.
— Напевне, через це, у нього болітимуть очі. — сказав Арис, однак все-одно натиснув на вимикач. У кімнаті стало світло як вдень.
Андерсон заверещав і став терти очі. Він корчився на підлозі перед диваном, на якому здавалося лежали місяцями.
— Вимкніть! Вимкніть!
Арис пригасив вогні. Томас мовчки подякував йому за це. Томас не міг витримати таке видовище. Він прикипів поглядом до чоловіка, котрий колись був їх лідером. Його обличчя та одяг були залиті кров’ю, а брудне волосся заплутаним. Він схуднув. Він був блідим та спітнілим. Він лежав на боку та скривившись шкірив зуби вимазані у чомусь червоному. І тоді, Томас побачив чому.
У чоловіка залишалося лише два пальця.
Замість решти там стирчали криваві обрубки.
— О господи… — видихнув Арис коли помітив це, і закрив обличчя рукою. — Він не міг. Він не міг.
— Зміг, — тихо сказала Рейчел.
Томас не міг на це дивитися. Він відвернувся та підійшов до монітору на столі минулого канцлера. Там була відкрита система комунікацій, з повідомленням, яке писав Андерсон. На щастя, здається його ніколи не відправлять. Бо саме повідомлення було жахливим.
— Друзі, — мовив він. — Послухайте, що Андерсон мало не надіслав всім, поки нас не було.
І Томас став читати.
Меморандум БЕЗУМу
Дата: 231.5.5
Кому:
Від кого:
Тема:
У мене лишилося тільки два пальці.
Всю брехню у своєму прощанні, я написав двома пальцями.
А ось правда.
Ми — поганці.
Вони — діти.
Ми — поганці.
Нам треба зупинитися, хай світ відновлять імунняки.
Ми — поганці.
Ми не маємо права вдавати з себе бога.
Ми не маємо права, робити таке з дітьми.
Ви — поганці, я — поганець.
Це сказали мені мої два пальця.
Як ми можемо, брехати наступному поколінню?
Усі помруть.
У будь-якому разі.
Дайте природі перемогти.
— Він такий божевільний, — мовила Тереза позаду Томаса, коли він прочитав останні слова Андерсона.
— Я б сказав, що все набагато гірше, — відповів Томас.
— Мої пальці, — застогнав Андерсон з іншої кімнати. — Чому ви їсте мої пальці?
Томас за Терезою попрямував до Андерсона. Його проковтнула печаль. Чоловік скрутився калачиком і катався туди сюди по підлозі.
— Лишилося тільки два, — марив чоловік. — Сподіваюся решта вісім, були смачними. Я завжди гадав, що з’їм їх сам. Але ні. Це були ви, так?
Томас поглянув на кожного з друзів. Після усього, що вони бачили, чи було це найпечальнішим? Бачити чоловіка, що з таким зусиллям керував цією велетенською операцією, який перетворився на рюмсаючого божевільного?
Тіло Андерсона вигнулося, здавалося, м’язи не слухаються його. Кілька секунд, він здригався, а потім обм’якнув. Він повільно відвів шалений погляд від підлоги та оглянув кожну рису тіла Томаса, стопи, стегна, торс та нарешті зустрівся з ним очима.
— В кінці, вони заберуть твій мозок, — вимовив Андерсон. — Вони дістануть його, оглядатимуть декілька годин, а тоді напевно з’їдять його. Тікай звідси, коли з’явиться можливість.
Томас завмер. Раптова ясність у очах чоловіка, налякала його більше ніж усе за той день.
— Що робити? — запитав Арис.
Колишній канцлер все ще щось говорив, але знову впав у позу ембріону та його слова заглушили власні стогони від мук. Він витріщився у підлогу перед собою.
— Ми маємо звільнити його від страждань, — відповіла Тереза. — А тоді, гадаю, нам буде легше… подбати про інших. Але треба поквапитися.
Місяць, чи два тому, Томаса б приголомшила б така бездушність. Навіть декілька днів тому, це вразило б хлопця. Але не тепер. Вони мали справу з холодною, важкою правдою цієї ситуації. Ким би не були ці люди, їх більше не існувало.
Раптом Томас вирішив, це повинен зробити він. Він один, прямо тут, прямо зараз. Якщо це зробить хтось інший, він більше ніколи не наважиться.
— Це мушу бути я, — прошепотів він, більше звертаючись до себе. Він навіть не був впевнений, що хтось почув його. Він опустився навколішки поруч з Андерсоном і коліна штанів хлопця просочилися кров’ю з ран чоловіка.
Ніхто не ворухнуся і не зупинив його.
Томас відкрив рюкзак, порився у ньому та витягнув один зі шприців наповнених сумішшю від доктора Пейдж. Він відкинув захисний пластиковий наконечник голки, правильно взяв шприц та притиснув палець до кнопки, керуючої електронним поршнем.
— Ми у цьому впевнені? — запитала Рейчел. — Тобто… ми впевнені?
— Так, — коротко відрубав Томас. Більше нічого сказати.
Андерсон перевернувся на спину. Тепер він тремтів. Широко відкритими очима, він втупився у стелю та щось невиразно бурмотів. Томас нахилився, опустив шприца над головою чоловіка. На обличчі Андерсона не було жодної ознаки розуміння. У ньому не залишилося ні краплі людяності.
Тереза торкнулася плеча Томаса, налякавши його. Він озирнувся і побачив, що очі дівчини були повні сліз.”
«Вибач, — сказала вона у його голові. — Я з тобою згодна. Ти це зробиш.»
Він кивнув і розвернувся до Андерсона на підлозі, котрий легенько тремтів. Томас наблизив кінець сріблястої голки збоку до шиї колишнього канцлера. Завагався.
Погляд Андерсона впав на Томаса. Він щось шепотів. Слово. Він повторював його знову і знову. У куточках його рота пінилася слина.
— Прошу, прошу, прошу, прошу, прошу, прошу…
Томас не знав, чи чоловік хоче щоб він зробив це, чи благає його зупинитися. Але він повільно застромив голку у м’яку шию колишнього канцлера та натиснув на кнопку, що керувала поршнем. З сичанням, він ввів смертельну рідину зі шприца у тіло Андерсона.
Мовчки, вони дивилися, як колишній лідер БЕЗУМу застиг, випустив останній глибокий подих та заплющив очі.