231.12.11 | 10:46
Томас лише вдруге був на Берзі, перший раз він ледве міг згадати.
Спочатку він це терпіти не міг. Його шлунок постійно підстрибував, у животі крутило, через нудоту у роті постійно було багато слини. Але коли він нарешті звикав до цього, йому починало подобатися. І потім він знову ненавидів це. Він знаходився у величезній ракеті і це викликало відчуття, що було не схоже ні на що за його життя. Живучи у такому зруйнованому світі, будь хто був би вражений чимось таким могутнім, що навіть сила тяжіння не могла повернути його на землю.
Тереза не прийшла. Вона залишилася, щоб зіграти свою роль у перевірці можливостей імплантатів на далекій відстані. Щодня вони все більше віддалялися один від одного. Її повністю проковтнув БЕЗУМ та їх місія, іноді, Томас вагався, чи розказувати їй, свої думки. Але їм треба було поговорити — серйозно поговорити. Скоро вони це зроблять.
Томас поглянув у одне з віконець в підлозі Бергу. В безмежному благоговінні він спостерігав, як внизу пропливають незлічені пейзажі. Не дивлячись на катастрофу, планета залишалася прекрасною. Від краси перехоплювало подих. На світло коричневому фоні змішувалися зелені, блакитні та руді барви. Звичайно, з такої висоти не видно усіх деталей. Не видно кранків, голод, бідність і жорстокість.
Не дивно, що до сонячних спалахів, кожна дитина мріяла стати космонавтом.
— Привіт.
Він підняв очі і побачив Бренду. Вона допомагала Хорхе підготувати усе до експедиції в місто з кранками. Томас не знав навіщо, але вони перевозили цілу купу обладнання у Пекло для БЕЗУМу.
— Здоров, — привітався він. — Ви вже готові?
Вона сіла поруч з ним.
— Готові, як ніколи. Хорхе змусив мене перевіряти все по сто разів. Він любить коли все підготовано.
— Коли ми прибудемо?
Він майже нічого не знав. Земля під Бергом вже почала нагадувати пустелю, тепер там панували тільки різні відтінки жовтого червоного і помаранчевого. Там не було ознак життя і взагалі натяків, на те, що воно хоч колись там було.
— Гадаю, ще півгодини, — вона потерла руки одна об одну, вона здавалася напруженою. — Я так нервуюся. А ще десять хвилин тому, це видавалося мені кумедною пригодою.
— А чого там страшного? — запитав Томас. — Місто, після апокаліпсису. Там нема влади і охорони. Воно оточене пустелею і там хоч греблю гати кранків. Тобто, та ну. Не будь такою боягузкою.
Він швидко посміхнувся дівчині, щоб вона зрозуміла, що це жарт.
Бренда закотила очі.
— Або… — з перебільшеним розчаруванням мовив він, — це все ж таки страшно.
Вони довго стояли і дивилися на пустелю. Гудіння двигунів Бергу було таким заспокійливим, що Томаса стало хилити в сон.
— Знаєш, ти б краще був люб’язнішим з Терезою, — раптом сказала вона.
— Ти про що?
— Це ж очевидно. Вона до тебе небайдужа. А ти здається з нею не дуже люб’язний. Вибач, якщо це не моя справа.
Це була тема, про яку Томас завжди старався не думати.
— Ні, все гаразд. Вона моя найліпша подруга. Ми разом вже більше половини життя і вміємо спілкуватися… так, як ніхто не може. Не кажучи ні слова. Можливо тому я і здаюся таким нелюб’язним.
Бренда кивнула, наче все розуміла.
— Просто друзі? Після стількох років? Я не бачила щоб ви трималися за руки, цілувалися і все таке. У вас все так повільно.
Вона засміялася.
— Все не так просто, — мовив Томас. Його дивувала ця розмова, він задумався. — Вона мені дуже дорога і це не змінити. Але типу складно бути романтичним, коли ззовні знаходиться помираючий світ, а твої друзі застрягли в експерименті.
Бренда була розчарованою.
— Так, але ж, та годі тобі. Люди кохають, Томасе. В найліпші часи і в найважчі часи. Люди кохають. Тобі варто запевнитися, що вона знає про твої почуття. Про це я і кажу.
Томаса накрило хвилею незрозумілих емоцій. Він подумав про свою матір, батька та своїх друзів. І все це завирувало у ньому. Сльози потекли самі собою. Все що у нього було це друзі. І для ного це було найважливіше. Він мусив їх якось врятувати.
Бренда помітила його сльози. Її обличчя стало таким лагідним і ласкавим, що Томас аж здригнувся. Вона пригорнула його, а він обійняв її відчуваючи, наче обіймає усіх хто щойно промайнули у нього в голові. Вони так стояли, міцно стискаючи один-одного, поки Берг не нахилився вправо. Вони знижалися.
Вони були в Пеклі.
***
БЕЗУМ відправили з ними озброєних охоронців. Після посадки, вони першими ступили на запилюжену розпалену землю. Коли вони все перевірили, Томас, Бренда та Хорхе спустилися до них. Всі троє мружилися від сліпучого сонця.
— Блискуче, — сказала Бренда. — Уяви, як тут було, коли почалися спалахи.
— Ти впевнений, що не хочеш піти з нами, hermano? — запитав Хорхе. — Ми плануємо чудову вечірку.
Він та Бренда засміялися, але Томас не бачив у цьому нічого смішного. Це місце було жахливим.
Берг приземлився на диво далеко від міста кранків а техніки, з якими Томас мав співпрацювати, збирали усі речі, наче збиралися йти у іншу сторону. Він не бачив нічого крім пустелі, і це дуже нервувало хлопця. Він дуже хотів повернутися на Аляску і сподівався що усі заплановані досліди проведуть швидко.
Томас прикрив очі рукою та поглянув на місто. Воно було десь за кілька миль від них. Половина міста була заповнена брудом, іржею та розбитим склом. Наче зламані пальці, там височіли зруйновані хмарочоси. Було важко повірити, що там взагалі хтось живе, навіть кранки. За спустошеним місцем здіймалися гори. Сонячні спалахи знищили деяку рослинність, але каміння та грунт наче вигукували:
— Ми ще тут! І це все на що ви здатні?
Томас розвернувся і побачив Бренду. Вона дивилася, на свою майбутню оселю.
— Ти впевнена? — запитав Томас. — Ти впевнена що ти хочеш у таке місце?
Він би хотів, щоб все прозвучало безжурно, але розумів наскільки серйозно він це говорить.
— Якби у нас були ліки, багато людей яких я любила, були б зараз живими, — мовила вона, невідривно дивлячись у далечінь. — Наприклад, мої мама й тато, наприклад мій брат.
— Я розумію, розумію, — пробурмотів він. — Повір, я розумію.
— Ось чому ми з Хорхе визвались допомагати, — продовжувала вона. — Не просто так, а для цього. — вона кивнула на далеке місто. — Я мушу зіграти свою роль.
— Так, — сказав він.
Не встиг він додати щось більш-менш нормальне, як Хорхе заволав, що його групі час вирушати. Він хотів бути у місті задовго до заходу сонця.
Будь обережною, — сказав Томас, намагаючись виразити очима усе своє співчуття. Ніхто не мусить жертвувати життям через цю хворобу. — Серйозно. Будь обережною.
— Гаразд, — відповіла вона. — Важко повірити, що потім вони збираються відправити туди твоїх друзів, еге ж? Ну, чао-какао!
Вона легенько помахала йому рукою і поспішила за Хорхе.
— Зачекай, що ти сказала? — крикнув він.
Вона не відповіла, а побігла далі.
Він довго дивився на неї, розглядаючи пісок, що летів з під її ніг.
— Що ти мала на увазі? — прошепотів він.