231.12.11 | 16:40
Друга фаза.
Це все, що він зміг дізнатися від техніків БЕЗУМу з якими він відправився у експедицію. Друга фаза. Він запитав кожного з них про те, що сказала Бренда і це була єдина нормальна відповідь. Решта відповідали щось типу: «Запитаєш у доктора Пейдж. Я не маю права про це говорити. Я просто роблю свою роботу.»
Але це було неважливо, адже Томас точно знав, що відбувалося. Він мав все зрозуміти ще до того як проговорилася Бренда.
БЕЗУМ планували відправити глейдерів у це жахливе місце під час чергового етапу випробувань. Тому вони і хотіли перевірити, як діятиме його імплантат на далекій відстані — так вони дізнаються як робити це все з іншими, коли вони будуть тут. Брехні було все більше і більше. Все було навіть гірше, ніж він думав. Набагато гірше.
Якщо раніше у нього і була хоч крихта сумніву, то зараз вона повністю щезла. Будь якою ціною, Томас потрапить до лабіринту і врятує друзів.
***
З кожним кроком Пекло ставало усе більш загрозливим.
Він разом з техніками БЕЗУМу йшов по жорсткій, засохлій землі, стискаючи під підборіддям рушник. Він прикрив ним голову щоб хоч якось заховатися від палючого сонця, що жарило усе навкруги. Полегшення міг принести тільки легенький вітерець, хоча і він обсипав хлопця гарячим піском. Вони прямували в якийсь підземний тунель у якому напевно і планували провести досліди та встановити усе обладнання. А тепер Томас знав для чого.
Вони крокували по пустелі, і у Томаса було достатньо часу, щоб обміркувати увесь свій план. Це було можливо. Справді можливо. Йому треба було просто запевнити БЕЗУМ у двох речах — відправити його до лабіринту і при цьому не стирати його пам’ять. Для будь якого плану, йому треба, щоб його розум залишався неушкодженим. Тільки тоді він знатиме, як їх вивести.
Були деталі які треба було з’ясувати. Коли, як і де знайти зброю. Як вимкнути гріверів. Куди піти, якщо вони і зможуть втекти з комплексу БЕЗУМу. Але у нього ще був час.
Все справді могло спрацювати.
Він намагався залишатися у позитивному настрої і крокував по пустелі.
Крок за кроком. Він нестерпно спітнів.
Вони йшли все далі.
— Ось тут! — крикнув чоловік, що очолював групу. Всі оточили його. Він впав на коліна і став щось намацувати у піску. Він змахнув тонкий шар бруду. Під ним знаходився металевий люк зі звичайною ручкою. На ньому навіть замку не було. Яка ймовірність того, що тут, бозна де, посеред руїн хтось наткнеться на вхід до тунелю?
Якась жінка нахилилася, і разом з чоловіком, вони взялися за ручку і відчинили люк. Томас став навшпиньки, що роздивитися усе через чиєсь плече. Крізь отвір було видно довгі сходи, що зникали у темряві.
— Хочете, вірте, а хочете ні, — перекрикуючи вітер гукнула жінка, — там поблизу була в’язниця. А це хід втечі, який побудували в’язні. Ми просто вирішили використати його у своїх цілях. За годинку, встигнемо спуститися.
Не кажучи більше ні слова, вона стала спускатися по сходам. За нею по черзі вся група. Томас зайшов останнім.
***
Це був довгий, неочікувано холодний, і очікувано моторошний спуск в недра нескінченного тунелю який присвоїли БЕЗУМ. Вони йшли, йшли і йшли, ніхто майже не розмовляв. Якщо хтось і казав щось, то лише пошепки і це лунало наче завивання привида.
— Ми майже там, — заявив чоловік на ім’я Девід. Томас аж злякався. Він звик до тиші, і несподіваний голос вирвав його з думок.
— Майже де? — запитав Томас, його слова відлунювали від стін.
— Останній раз, коли ми там були ми встановили прямтранс. І зараз він нарешті готовий до активізації.
— Прямтранс? — повторив Томас.
Це так вони збиралися відправити глейдерів до Пекла?
— Еге ж, — відповів Девід. — Сподіваюся, він працює, бо так ми збираємося повертатися сьогодні назад.
Почувши це, Томас мало не спіткнувся.
— Ти і не уявляєш скільки це коштує, — продовжував чоловік. — До спалахів, їх собі дозволити могли лише міліардери. Деякі правителі могли лише мріяти про такі гроші, щоб купити хоч один.
— БЕЗУМ такі багаті? — запитав Томас.
— Ми на місці, — гукнула жінка. Вона освітила високу прямокутну конструкцію, що нагадувала величезні двері в нікуди. Чи скоріше, дверну раму, без самих дверей. Справа, до пристрою була прикріплена темна панель керування.
Девід підійшов до жінки.
— Ми провели усі досліди, які тільки можна уявити. Все що залишається — увімкнути цю бісову штуку.
Робітники БЕЗУМу витягнули різноманітні інструменти і почали працю. Томас відійшов від них. Він не був добре знайомим з цими людьми, тож почувався білою вороною. Він наблизився до стіни тунелю, і притулився спиною до бруду і каміння, прямо на краю променю світла. Він склав руки на грудях і став спостерігати за заняттям людей.
Повітря пронизав гул, що змусив його кістки завібрувати. Панель керування прямтрансом засвітилася зеленуватим сяйвом. Гул ставав усе гучнішим. Він не міг повірити, що за декілька хвилин, він пройде через цю стіну — магічний витвір інженерії і перенесеться на тисячі миль. Він нервувався, переживав що попаде у квантовий всесвіт, де не буде нічого крім галактики атомів та молекул, які повністю не підходять один до одного.
Залунало гучне гудіння і він став прямо. І тоді місце в прямокутній рамі прямтрансу заповнила невиразна сіра стіна. Вона мерехтіла, коливалася, виблискувала, а тоді застигла. У Томаса стали поколювати руки від легенької, безперервної пульсації цієї сили. Він справді це зробить. Він справді пройде, крізь цю стіну енергії.
— Здається все готово, — заявив Девід, дивлячись на екран на панелі керування. — Зараз перевіримо.
І тоді, як дитина що пускає по воді камінець, він кинув свій ліхтарик крізь прямтранс. За мить, ліхтарик вилетів назад і чоловік спіймав його.
— Гадаю, все буде добре, — засміявся він.
— Хто хоче бути першим? — запитала жінка. — Може ти, Томасе? — вона глузливо посміхнулася.
— Насправді, так.
Не знаючи, що на нього найшло, він розправив плечі і покрокував до прямтрансу. Він з усіх сил намагався приховати свої нерішучість і страх. Він вирішив, що якщо були б якісь причини для хвилювання, вони б зупинили його поки він туди йде. Але ніхто не зронив ні слова. Дехто охнув. Хтось зааплодував.
Томас ступив прямо у мерехтливу сіру завісу.