231.12.11 | 21:32
Крізь усе тіло пройшла хвиля холоду. Здавалося, він занурився у глибокий басейн крижаної води. Але все миттєво закінчилося. Наче він просто пройшов крізь двері. По той бік була кімната в якій він раніше ніколи не був, де чекало кілька людей. Там були доктор Пейдж, Тереза і декілька незнайомців.
Тереза перша підбігла до нього і обійняла його так міцно, як ніколи.
— Слава богу, — прошепотіла вона йому на вухо. А потім знову повторила це йому в голові.
Він теж обійняв її. Від тепла дівчини він відчув таке полегшення, що аж тремтів стискаючи її. Він дуже хотів розказати їй про свої плани для лабіринту, а після такої зустрічі, він був впевнений, що невдовзі зробить це. Якщо був хоч шанс витягнути друзів, йому потрібна її допомога.
— Все гаразд, — відповів їй він. Хлопець помітив, що доктор Пейдж дивиться на них двох, з батьківською гордістю. — Не сталося нічого поганого. Ми були у повній безпеці.
— Я знаю. Знаю, — мовила вона, але не відпустила його.
— Агов, — він старався сказати це лагідно. — Що сталося?
Вона нарешті відійшла від нього.
— Нічого. Просто… коли ти так далеко… Я дуже нервуюся.
— Я теж за тобою скучив.
Дурнувата відповідь, але він сподівався, що по його очам видно, як він почувався.
«Нам треба поговорити, — швидко сказав він у її голові. — Скоро.»
— Результати, перевірки слідкування за тобою на великій відстані, чудові, — мовила доктор Пейдж, перш ніж Томас встиг щось додати. — Взагалі-то все йде дуже добре. Щодня якийсь прогрес.
Томас кивнув, а його думки плуталися у голові.
“Якби ви тільки знали — міркував він.
Хлопець оглянув все навколо. Це нагадувало величезну спальню, але вона була зовсім не схожа на загальні кімнати у БЕЗУМі. Він бачив різні цегляні, гіпсові та дерев’яні двері.
— Де це ми? — поцікавився він.
— Нова споруда, за межами штаб-квартири, — відповіла вона. — Для додаткових досліджень, ми залучили добровольців, тож нам потрібне було місце проживання для них.
Томас не вірив жодному слову. Якщо це і було житло добровольців, навіщо ж їм прямтранс, що веде до Пекла? Може це було якось зв’язано з Другою Фазою і глейдерами? В будь якому разі, він мав запевнитися, що ці плани ніколи не здійсняться.
— У нас є автобусик, що відвезе вас назад до головного комплексу, — мовила Пейдж. — У нас багато роботи, — здається, це вона сказала саме Терезі.
— Ми далеко звідти? — запитав Томас.
— Декілька миль по дорозі. Менше ніж дві якщо зрізати через ліс.
Він полегшено зітхнув.
— Чудово. Після Пекла, мені справді треба пройтися і подихати повітрям, яке не намагається підсмажити мої легені. Ви йдіть попереду, я вас там зустріну.
Його ноги вже розколювалися від постійної ходи в той день, але він хотів побути на самоті. А ще він мав приготувати промову для Терези.
— Ну… останнім часом ми тут кранків не бачили, — відповіла Пейдж. — Але вже темно. Знаєш що, я відпущу тебе лише з гранатометом. І одним з наших охоронців. Ні, краще з двома.
Томас відкрив було рота, щоб заперечити, але побачивши її обличчя передумав. Вона ніколи не відпустить його самого.
Через декілька хвилин з двома охоронцями, імена котрих, він не знав, хлопець покинув будівлю.
***
— Краще ворушитися, — мовив один з охоронців. Здається він та його приятель повністю підтримували Томаса в його бажанні побути на самоті, але все ж таки, вони відповідали за його безпеку. — Вже пізно.
— А правда, що останнім часом тут небагато кранків? — запитав Томас. Він відвернувся від нової будівлі, до темряви і лісу.
— Угу. Я думаю, ті що були тут, чи всі померли, чи потрапили до ям. Але тут так темно та холодно, тож нам варто поквапитися.
Томасу сподобалося, що чоловік не корчив з себе крутого охоронця. А другий співробітник нагадував німого.
— Гаразд, я згоден. Ви попереду підете чи я?
— Я буду за тобою, — “пан Базікало” підняв свій гранатомет та вказав глибоко у ліс, де знаходився комплекс БЕЗУМу. На шиї у Томаса висів власний гранатомет і ремінець від нього давив йому в шию. — Так я зможу одночасно і бачити тебе і оглядати ліс. Ксав’є піде попереду? Схоже на хороший план?
Наче у нього був вибір:
— Звичайно. Ходімо.
Не зронивши ні слова, чоловік на ім’я Ксав’є пройшов крізь кущі прямо у ліс. Раптом здригнувшись від холоду, Томас пішов слідом, а за ним другий охоронець.
***
Пройшло півгодини. Ліс був темним і тихим. Над ними, наче незліченні дерев’яні руки та пальці, нависало ледь помітні вночі без зірок гілля. Навколо запала гнітюча тиша, яку переривав лише тихий хрускіт від їх кроків по опалому листю. Томас світив ліхтариком прямо перед собою, щомиті крутячи ним по сторонам, побоюючись побачити якесь неземне чудовисько з казок. Жовті очі, ікла, щось схоже на привида. Він був таким переляканим і жалів, що не вирішив просто поїхати з Терезою і усіма іншими.
Раптом десь голосно ухнула сова і Томас аж підстрибнув. А потім він засміявся, охоронець позаду також.
— Сова? — видихнув Томас. — Серйозно? Я почуваюся наче у фільмі жахів.
— Тут моторошно, — погодився чоловік. — І з кранками і без кранків. І до Спалаху, у дітей було чого боятися у нічних кошмарах.
— Так.
Томас оглянув гілки над собою, шукаючи сову. Іноді він забував, що на планеті існує цілий тваринний світ який не знає чи не звертає уваги на хворобу під назвою Спалах. Винуватця ніде не було. Томас пішов далі.
Рухаючись, він трохи зігрівся, а ноги перестали німіти. Він розслабився, почувався краще після усього цього дня. Аж раптом, він усвідомив, що загубив Ксав’є з поля зору. Чоловік зайшов за величезну сосну, але коли Томас обійшов дерево він не бачив охоронця.
— Ксав’є? — гукнув він.
Жодної відповіді. Жодного поруху.
І раптом за Томасом загуркотіли гучні кроки. Він розвернувся щоб подивитися, що це було, і повітря пронизав новий звук. А потім залунало хлюпання і хрускіт.
І тоді він побачив це.
Вони побачили спину охоронця. Він випустив зброю. З його рота крапала кров. Його шию наскрізь проштрикувала просочена червоним довга гілка. Чолов’яга впав на коліна і Томас побачив хто це зробив. Якась людина усе ще обома руками стискала свій саморобний спис і криво посміхалася своїй здобичі, що хапала ротом повітря.
Нападник поглянув прямо на Томаса.
Це був Рендалл.