231.12.31 | 23:24
Нарешті, цей час настав.
Томас був повністю виснажений підготовкою до цього.
Він знав про гріверів, стільки скільки лише було можливо, враховуючи їх слабкості та джерела їх енергії. Якщо об’єднати усе це з тим, що він дізнався про побудову лабіринту та про те, як влаштована нора гріверів, хлопець був майже впевнений, що якщо зіткнеться з потворою, виживе. За допомогою Терези, він отримав коди до складу зброї, що знаходився дуже близько до входу в лабіринт. Вони знайшли містечко у Алясці, лише за тридцять миль від комплексу БЕЗУМу. Там вони зможуть сховатися. Арис та Рейчел знали про план, але поки Томас та Тереза не зайдуть за ними до їх лабіринту, вони нічого не робитимуть. Все стало на свої місця. Вони мусили чекати. Вони не могли почати, поки їх не відправлять у лабіринт і не зможуть знайти спільників серед старих друзів.
І нарешті цей час настав.
Томас сидів спираючись на спинку ліжка. Тереза сиділа на стільці, який посунула поближче до нього. Вона нахилилася до нього. Її обличчя було лише за декілька футів від його. Вони говорили годинами, ще відтоді, як повернулися з вечері. Вони вперше після Чистки робили щось таке.
— Ти присягаєшся, що не здрейфиш? — запитав Томас. — І що не дозволиш їм змінити своє рішення щодо Стиру?
— Щойно, ти все зіпсував, йолопе.
Вони поклялися принаймні одну ніч не говорити про план втечі. І це у них майже вийшло. Вони згадували про своє дитинство, сміялися над деякими моментами проведеними з Ньютом та усіма іншими, розмірковували про майбутнє. Вони говорили навіть про космос, науку, історію. Про такі дивні речі, як відомі теорії змови. Про великі війни. Про те, яким колись було життя. Вони говорили, говорили і говорили.
А тепер Томас усе зіпсував та повернув їх до реальності.
— Так, знаю, — мовив він. — У мене закінчилися теми для розмов.
— Ну гаразд, Я присягаюся життями усіх кого я коли небудь любила, що через двадцять чотири години після твоєї відправки, я буду з тобою у Глейді, як ми і планували — з неушкодженими спогадами. Гаразд? Я обіцяю.
— Обіцяєш на мізинчиках?
Вона відкинулася на спинку крісла.
— Постривай. Це вже серйозно.
Він простягнув свій мізинець. Вона обхопила його власним і вони потиснули їх.
— Ух, — видихнув він. — Тепер мені краще.
Вона не відпустила його палець. Їх руки опустилися на матрац.
— Іноді я забуваю, яким милим занудою ти можеш бути. Я б хотіла бачити таку твою сторону частіше.
— Милий зануда? Не знав, що я буваю таким. Сприймати це як комплімент?
— Так, сприймай це як комплімент, — вона відпустила його, але посунула стілець так, що опинилася поруч з ним. — Я знаю, протягом останніх місяців, я вела себе дивно.
— Та ні, — відповів Томас, але навіть він не міг сказати це переконливо.
Вона засміялася.
— Просто… Частина мене все ще вірить у ліки. А ти так не почуваєшся? Принаймні трохи?
— Так, звичайно, — докір, трохи присоромив його. — Але мусить бути інший спосіб. Я знаю лише те, що якщо вони хочуть добитися цього, знущаючись над моїми друзями, це неправильно.
— І здається, все буде лише гірше, — сказала вона.
Раптом на Томаса накотилася хвиля енергії. Він сів так, щоб його стопи стояли на підлозі. Він повернувся до неї, його нога притулилася до ноги дівчини.
— Це дивно, — мовив він. — Я у якійсь мірі у захваті. Напевно це більше схоже на полегшення. Мені так набридло чекати, чекати і знову чекати. І нарешті ми тут, у місці, де повернутися неможливо. Все, що я можу зараз робити… це потрапити до Глейду і здійснити щось. Звучить дурнувато, еге ж?
— Ні. Я відчуваю те ж саме, — вона посміхнулася та сіла поруч з ним на ліжко. Вона обійняла його, поклавши свою голову на плече хлопцю. — Ти для мене дуже багато значиш, — мовила вона.
І миттєво Томаса неначе вдарило. Його груди наповнила хвиля емоцій і спалахнула могутнім полум’ям. Всі ці роки, всі ці спогади, усе важке та усе хороше. Він схлипував, його тіло здригалося, і всі почуття виходили назовні. Вона і сама заплакала та міцніше стиснула його. І так вони сиділи кілька хвилин, ридаючи. Хоча він і був сумним, він почувався добре. Бадьоро. Він відчував щось таке, чого він ніколи не відчував, щось схоже на радість.
— Скажи, що ми це витримаємо, — мовив він, коли нарешті зміг видушити хоч слово. — Скажи, що ми туди потрапимо та виведемо наших друзів.
— Ми витримаємо, — відповіла Тереза. Вона підняла руки, взяла його обличчя та поглянула йому в очі. — Я обіцяю.
Він кивнув, невпевнений, що зможе сказати ще щось. Вони пригорнули один одного та підняли ноги на ліжко, лягаючи разом. Так вони і залишилися на всю ніч, до ранку. На них чекав лабіринт.